Білоус Наталія, вчитель, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 70 Харківської міської ради"

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Ще кілька років тому це здавалося чимось далеким, майже нереальним. Війна? У ХХІ столітті? У нашому мирному житті? Але жахлива реальність перевернула наші уявлення. В одну мить звичний світ зруйнувався, і те, що здавалося немислимим, стало частиною нашого сьогодення. Тисяча днів болю, боротьби й незламної віри в те, що колись усе це скінчиться, а ми побудуємо нову, вільну Україну.

Мій шлях», не тільки  про війну. Він про наші особисті шляхи, про вибір, який кожен з нас робить щодня – вибір йти далі, вибір боротися, вибір жити й вірити в мир.

Війна застала мене вдома. Ранній ранок, 4 година, і раптом гучний вибух розколов тишу. Все стало похмурим і страшним. Бомба влучила в сусідній двір, і серце завмерло. Паніка накрила з головою: що робити? Куди бігти? Я стояла нерухомо, відчуваючи, як страх паралізує тіло. У ті хвилини мені здавалося, що світ зупинився. Дзвінки почали лунати один за одним – від рідних, від друзів, від колег. Усюди тільки одне страшне слово: "Почалося".

Ті два склади наповнили повітря відчаєм, і ми ще не знали, яким кривавим шляхом це "почалося" пройде через наші життя.

Через тиждень ми з родиною  прийняли рішення виїхати до батьків у село. Здавалося, що в селі ми будемо подалі від небезпеки і що війна не торкнеться тихого життя наших батьків. І справді, березень минув відносно спокійно. У серці тихо жила надія, що це мине швидко, що все повернеться, як було. Жили в очікуванні новин, як дихали. Думки постійно линули до Харкова – рідного міста, яке завжди було для мене домом. 

Кожного разу, коли дізнавалась, що знайомі живі, серце стискалося і наповнювалося  полегшенням. «Живі… дякувати Богу, живі!»

Ми почали працювати у вайбері. Світло, інтернет, домашні завдання, повідомлення від учнів – усе це створювало ілюзію нормального життя, хоч і віддаленого від реальності. Робота стала порятунком, даючи хоч якийсь відпочинок від постійної тривоги. Але кожна новина про Харків розбивала серце на шматки. Моє рідне місто, де пройшли найкращі роки, тепер перетворилося на пекло.

Наприкінці березня страх знову нахлинув. Війна була вже за кілька кілометрів від нашого села. Усього п’ять кілометрів – і ворог на нашій землі. Лише річка відділяла нас від смерті.

З одного боку були ми – зі своїми надіями, планами, з іншого – тиша, холод і вогонь війни. Ці дні були найстрашнішими. Ми не знали, що буде далі, і кожен ранок був даром, на який ніхто не смів сподіватися. Коли в батьківську хату прилетів ворожий снаряд, рішення було очевидним – треба тікати. Відчуття втрати стало нестерпним. Ми втрачали дім, місце, де виросли і яке берегло наші спогади, але головне – ми втрачали ілюзію безпеки.

Потрібно було зберегти життя. Зібрали кілька речей, з болем прощаючись із рідними стінами, і поїхали.

Вересень став для нас довгоочікуваною перемогою. Нарешті ворог був вигнаний з нашої області. Ми знову могли повернутися додому. Яке це відчуття – повертатися на рідне подвір'я, де все ще стоїть твій будинок, але всередині ніби щось змінилось назавжди. Радість і біль злилися в одне. Ми повернулися, але вже інші – зранені, та незламні.

Ці 1000 днів війни – це тисяча випробувань для кожного з нас. Вони змінили усіх назавжди.

Як вчителька, я знайшла сили у своїй професії. Спілкування з дітьми, навіть на відстані, стало для мене джерелом світла. Я бачила, як вони, попри війну, попри страх, прагнуть учитися, жити, мріяти. Це було те, що тримало мене на плаву в найтемніші моменти. Війна навчила мене однієї простої істини: навіть у найстрашніші часи ми повинні знаходити світло. Ми не можемо здатися. Ми не можемо дозволити цій темряві перемогти нас.

Українська молодь – це наша надія. Вона дивиться в майбутнє, і разом із нею я вірю, що цей шлях приведе нас до перемоги, до миру, до світла.

1000 днів. 1000 випробувань. І все ж – 1000 днів сили та віри.