Дубровська Анна, 9 клас, Конотопський ліцей № 10 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бондар Світлана Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

До глибини душі, до болю в серці, до сліз ранила звістка про війну всіх українців. Смуток дістався кожної хати, кожної сім'ї. Змінилися дорослі, змінилися діти… Хтось виїхав з Батьківщини, хтось живе собі по-тихеньку та піклується про найрідніших, а хтось віддає свій час та можливості на користь тих, що дуже потребує допомоги та уваги. Безумовно, мені дуже шкода наших воїнів, які мерзнуть в окопах, які недоїдають, недосипають, які віддають свої сили, здоров'я та навіть життя за наше сьогодення та майбутнє. Це не може не викликати повагу, шану та найщиріші емоції в моєму серці.

Але, на жаль, у силу мого юного віку я не змогла б допомогти нашим героям суттєво.

Моє серце дуже сколихнули історії про тварин, які залишились голодними, наляканими, хворими та покинутими через те, що господарі виїхали зі своїх домівок, тікаючи від війни. А ще й не треба забувати про тих хвостатих безхатченків, які просто народились й виросли на вулиці.  Мені це також сильно болить… Моторошно навіть уявити, що їм, як і людям, буває холодно, голодно, сумно та страшно! Але вони не можуть закричати та навіть прошепотіти про свої потреби. Воєнний стан відкрив мені розуміння:  саме тут, біля покинутих тварин, я можу згодитися.

Мої перші зустрічі з мешканцями притулку почалися з того, що ми з батьками стали іноді привозити їжу для них. З кожними відвідинами цих «хвостиків» я закохувалася в них усе більше й більше.

Звісно, я не вважаю себе волонтером та не можу похвалитися особливими подвигами та дивами, але прагну допомагати та бути корисною для «братів наших менших». На даний час у притулку мешкає понад 90 песиків. Я намагаюся всім приділити увагу, бо вони цього потребують. Тут проживають і сліпі, і хворі, і просто покинуті людьми тварини. У кожного з цих «хвостиків» є своя історія, і в більшості випадків вона сумна. Я намагаюся робити все можливе, щоб їм хоч якось допомогти.

Коли я приходжу до притулку, вони всі радісно стрибають і зустрічають мене. Знаєте, я їх називаю своїми дітьми.

Вони  – справжні друзі, які ніколи не покинуть та не зрадять. Вони прийматимуть мене завжди й будуть любити такою, яка я є. Тому й пов`язую своє життя з цією справою, а саме – волонтерською діяльністю. У притулку я вигулюю песиків, вичісую їх, тому що влітку вони цього потребують. Ми разом купаємося, коли спекотно. Із задоволенням допомагаю працівникам розносити їжу для «хвостиків».

Притулок став місцем моєї сили. Я проводжу тут увесь вільний час і відчуваю себе щасливою!

У мене з'явилося багато нових друзів, познайомилася з іншими волонтерами – однодумцями. Нас об`єднує спільна справа та мета. Директорка притулку Валерія Степаненко стала для мене найкращою подругою. Ми разом зустрічаємо свята, допомагаємо один одному і від цього відчуваємо себе реалізованими!

Також до песиків я приводжу друзів та однокласників. Вони бавляться з пухнастими друзями та дарують їм ласку і увагу.

Іноді я намагаюся допомагати фінансово, бо це дуже важливо для подальшої долі притулку, адже мешканців більшає, а місця мало. Завдяки небайдужим людям ми побудували майданчик, де тварини можуть побігати. Зараз ми конструюємо вольєри для тварин-новачків.

Наша спільна мета –  допомагати тваринам і надалі, щоб у них було комфортне життя навіть під час війни.

Ми прагнемо робити світ кращим і хочемо, щоб у ньому всі пухнастики мали свій дім. Завдяки нашій діяльності багато тваринок знайшло собі друзів і родину. Як усі, я чекаю на Перемогу і, можливо, по-дитячому вірю, що містяни, які евакуювалися, повернуться й заберуть покинутих улюбленців. А до того я опікуватимуся чотирилапими хвостатими вухатими друзями. Ми дочекаємося!