Стрельцов Олександр, 11 клас, Шульгинський ліцей Шульгинської сільської ради Старобільського району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ілюхіна Світлана Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - одне слово, пʼять букв, дві голосні, три приголосних. Але скільки болю, сліз, горю та страждання, розрухи та втрат несе вона за собою. На момент початку повномасштабного вторгнення мені було п’ятнадцять. Саме у той день закінчилось дитинство мільйонів. Коли, розумієш, що ти більше не в безпеці, коли не на часі грати з друзями, прогулюватися на спортивному майданчику, тому що лунає повітряна тривога, ти більше не дитина. По віку так, але не по свідомості. Ми подорослішали за один день. Це реалії сьогодення.

Пʼята ранку, місто Генічеськ, Херсонська область. Я зі своєю родиною ще спимо. Аж поки не роздався дзвінок мого друга: «Саша, нас бомблять!». Всі в домі прокинулися.

І вже не потрібна була ні ранкова кава, ні чай, для того, щоб збадьоритися. Важко передати словами емоції. Це більше ніж страх, нерозуміння того, як таке можливо. Ми сіли у машину, заїхали за бабусею і виїхали з міста. Приблизно через годину наше чудове, гарне та завжди сонячне місто біля моря, було окуповане.

Дорога була дуже важка. Майже без зупинок ми проїхали сорок дев’ять  годин, аби потрапити у безпечне місце.

За цей час ніхто з нас, пасажирів, не спав. Над нами літали літаки. Довкола було тисячі таких самих родин, як наша, тому дорога здавалася нескінченною. По приїзду про здоровий сон так ніхто і не згадав. Повітряна тривога - бомбосховище. І так багато разів за день.

Приблизно два місяці потому, у місці куди ми приїхали стало трішки спокійніше. Тільки не в душі.

Я хотів бути корисним у цей непростий для нашої країни час. Пішов волонтером у місцеву організацію, яка піклувалася про допомогу внутрішньо переміщених осіб. Дозвіллям були виключно книжки. Не було бажання навіть виходити на вулицю. Мої батьки, розуміючи ситуацію, прийняли рішення відправити мене до тітки за кордон. Так почався новий, не менш важкий етап мого життя.

Інша країна. Вивчення іноземної мови. Адаптація у школі. Все інше, але радієш, що нічого не загрожує твоєму життю.

Було важко знаходитися далеко від родини, часто сумував і хотів повернутися додому. З часом стало легше: трішки вивчив мову, зʼявилися нові друзі - такі як я, хлопці та дівчата з України. Країна прийняла біженців чудово. Нам допомагали, забезпечували усім необхідним, з розумінням ставилися до мовного бар'єра, були дуже доброзичливими.

Минуло більше ніж 950 днів болю та надії. За весь цей час я бачився з батьками та бабусею три рази. Я можу сказати тільки одне: мій дім, там де мої рідні, там де я виріс - в Україні. Там моє серце.

Обожнюю цитату нашої письменниці-шістдесятниці Ліни Василівни Костенко: «А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни». Одного дня я буду самим щасливим, коли зможу повернутися додому, вірю, що зовсім скоро.

Дякую кожному українцю та українці за боротьбу на всіх фронтах.

Дякую збройним силам, вчителям, лікарям, рятувальникам, волонтерам, кожному, хто робить свою роботу у тилу, хто при кожній можливості робить благодійний внесок. Разом - ми сила. Молюся за нашу сильну, незалежну та квітучу країну! Молюся за кожного воїна, який, ризикуючи власним життям, боронить нашу Неньку від ворога! За нашу світлу перемогу! Слава Україні! Героям Слава!