Кагодій Дар’я Геннадіївна, 15 років, студентка Оптико-механічного фахового коледжу Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка, група ЖК-11, м. Стрий, Львівська обл.

Вчителька, яка надихнула на написання - Романюк Оксана Вікторівна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

П’ята ранку. Звуки перших вибухів відлунням стогнали в моїй голові. Через секунду в руках був телефон і тремтячі пальці писали, не попадали на клавіатуру, робили помилки, але писали: «Я кохаю тебе. Нас бомблять». З кожною буквою тілом розливалось усвідомлення біди. Здавалось, що соціальні мережі та дзвінки друзям були спасінням. Але не всі виявились в безпеці.

Загинула від уламка вражого снаряду директорка моєї рідної школи, вчитель англійської мови, найкращий педагог та людина – Наталя Іванівна. Прострація… Анабіоз…

Повномасштабне вторгнення тривало вже близько трьох годин, а я не могла подолати власну тривогу і страх. Страх невідомо від чого, чи страх перед невідомістю? Не знаю… Лишень сиділа у власній кімнаті та читала новини.

Відчуття безсмертної смерті не покидало мене ще декілька днів. Моє тіло живе, але моя суть стала нерухомою, вона завмерла. Десь там в грудній клітині зараз б’ється шматок льоду чи каменю. Самій дивно, але, починаючи з двадцять четвертого лютого, кожен удар віддає зимовим холодом і повільно замерзає у венах.

Окупація. Буденність нашої сім’ї змінилась не так суттєво. Відсутня їжа, скінчились припаси, полички в крамницях пусті. То й що? Навіть коли ситуація зміниться – у людей не має грошей аби купити собі провізію. П’ять місяців я мала їсти ненависні продукти. Чи куштували ви російські продукти? Я куштувала, гидувала і їла…

Мої незламні батьки порались у домашніх справах і дивились новини. А от висловлювати свою позицію та підтримку нашій армії – це було і залишається небезпечним. У стані певного емоційного виснаження ми прожили п’ять місяців. Ненависть в мені росла з кожним днем, як і  зневага до усього російського. Люди гуляли, веселились, пили, їли, курили – жили. Можливо змирились? Я ж не хотіла!

Не хотіла навчатись в російській школі, співати гімн росії та бачити цей жахливий триколор на першому поверсі улюбленого навчального закладу.

Якби у мене в паспорті був написаний “Дві тисячі четвертий” рік народження – ви б уже могли побачити мене в списку добровольців…

Через п’ять місяців окупації мені з мамою вдалось евакуюватись. Настав час обирати  професію. Вибір пав на спеціальність “Журналістика”. Тепер я працюю на інформаційний фронт.

Моя мама була вимушена повернутись на Херсонщину. 

Я жила в Генічеському районі. Ситуація там не така жахлива, як в інших містах під окупацією. Наразі, люди там живуть під росією. Мій рідний український Генічеськ зараз знаходиться під диктатурою тирана.

Так багато речей завдають мені болю – колаборанти, воєнні недоармії рф, російський патруль, прапор прогнилої країни та срср на кожному стовпі, російська мова та музика, комендантська година, агітація приєднання до росії, рублі і російські товари, літера “Z”. “Зетовці” – назва гіпнотизованих свинособак.

До кінця своїх днів буду ненавидіти те, що мимоволі бачили мої очі.

Зараз я серед своїх, мого народу, на моїй Батьківщині. Всі мої помисли і дії лише на благо Україні. Ну і ще одне бажання: скупатися у вільному морі Генічеська.

Я задаю собі питання: “Що означає Мир для мене сьогодні?”. З’їсти херсонського кавунчика, випити соку “Садочок”, побачити український прапор на фоні моря, відчути запах свободи в рідному місті, мабуть, саме це – Мир. Повернутись до рідного дому. Особисто для мене. Для країни буде зовсім інше значення: коли ми виженемо всіх колаборантів та окупантів, позбудемось проросійської влади, ліквідуємо  русифікацію та залишки ідеї «рускаго мира» на наших територіях – тоді настане справжнє Мирне життя для української нації.