«Мрію тільки, щоб мене поховали вдома»

Народилася у селі Широкино.  Я працювала на бетонному заводі, потім в колгоспі. Так і на пенсію пішла. У нас колгосп був дуже гарний, дуже гарне село. Воно розташоване дуже красиво.

Як на Шпиль зійдеш, Шпиль над морем – ми називаємо його Шпилем. Як зійдеш – село як на картинці. Височина така. Ще Пушкін приїздив на цей Шпиль наш.

Відчули ми війну з того, як в Києві починалося, з Майдана. Потім пішло на Слов’янськ, а потім сюди. І от прийшли в Сєдове. Сєдове пройшли, Новоазовськ пройшли, Безіменне пройшли, а на нас зупинились. Так і по сьогоднішній день. 

На цьому Шпилю порили окопи. У нас отой Шпиль на півсела: півсела гора, а півсела – під’їзд до моря. На цій горі в нас дитячі табори: «Донецький маяк», Азовсталі «Алые паруса», «Бригантина», і пансіонат на 600 місць – «Краматорський». Новий пансіонат, все там було. За Шпилем були гаражі, готель, ресторан на самому березі. 

Стріляли в нас з квітня 14-го року. Но воно йшло через голови наші,нас не стосувалось. Гуділо, вибухи були, але нас це не стосувалось. Не чіпали. А тоді 4 вересня як обстріляли, то зразу одного чоловіка вбили. На ранок другого вбили місцевого. Тоді і почалося.

Потім трохи припинилось, але все одно.  Вже частіше били і по селу, але якось ніхто не влучав.  Де хто їхав, почали виїжджати. Була паніка. В місто виїхало багато. Кидали свої хати. Як уїхали в місто, усе покинули.

Я думаю: «Як же це так, кинути хату і їхати десь жити?» Але довелось і самій це саме повторити.

Дуже страшно було. Такий був вистріл, що я зайшла в хату, руками махаю, руки я бачу, а голови не бачу, не чую, що вона в мене є. 

12 лютого 2015 року вивезли нас… Прийшли, стукають по дверях, по хвіртках: «Виходьте, виїжджаємо на три дні. Не беріть нічого з собою». Ну, і вивезли нас в місто, і по сьогоднішній день. 

«Урали» приїхали, машини воєнні. Поки туди здерешся, в кузов. Хто куди розбрелися. Я пішла до родичів. Там побула довгенько. Потім вони почали ремонт робити і продавати [житло]. Я пішла до брата чоловіка. Він помер, вже третій рік його немає, дочки почали продавати, я попросилась до цих дівчат. І так живу тут місяць. Недовго. Дуже важко. Дехто каже: «Та вони вже адаптувалися, обжилися». Хто там обжився?

Нам хоча б житло дали, щоб ми жили. Ось скажіть мені завтра: «Виходьте». І куди? Я все життя пропрацювала на важких роботах, а воно відчувається на старості років. Було все. Був город, була пенсія, жили, нікому не заважали.

У нас 11 чи 12 чоловіків убито, односельців. І одну жінку вбили вже снайпери. Нахабно вбили.

13-го числа, через день після того, як нас вивезли, син приїхав за матір’ю. Він живе тут, у місті. Приїхав, посадив її в кабіну, а сам побіг у хату ще щось забрати. Приходить, а матір мертва. Він на машину і мертву повіз додому…

Ми просилися в цьому році: хоч пустіть нас до могилок дійти. Ні. Не можна.

Я мрію тільки, щоб мене поховали вдома. Щоб не тягали тут, як тягають зараз. В мене там син похований, чоловік, сестра. Це одна мрія.