Салогуб Марія, 11 клас, Конотопський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе — Передрій Тетяна Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року, п`ята година тридцять хвилин. Мама тихенько будить мене: « Маш, прокидайся! Війна почалася…» Той день досі пам’ятаю, він тривав наче цілу вічність. Уранці наша родина поїхала в село до бабусі. Думали, що там війна нас не дістане. Але як же ми помилялися! Не могла собі й уявити, яке насправді жахливе слово «війна», однак доля мала свої плани.

Перебуваючи в бабусі, ми три дні поспіль не вимикали телевізора, пильнували за новинами. Найстрашніше було прокинутися та почути: «Київ узяли». Пам’ятаю, яка була щаслива дізнатися від Президента України: «Ми тримаємося!».

Сидіти склавши руки – не могли, тоді наш патріотизм набував великої сили.

Тато поповнив лави ЗСУ. Стояв на обороні рідного міста, брав активну участь в боях за Бахмут, героїчно утримував позиції у Серебрянському лісництві, тримав кордони Харківської та Сумської області.

Я дуже пишаюся ним.

На той час мала 14 років, так хотілося допомогти країні. Я почала знімати тематичні ролики та публікувати в соцмережах. Відкривали свої невеликі збори на ЗСУ. До Нового 2023 року малювала патріотичні кульки та продавала їх у Інстаграмі. Усі кошти були передані на потреби ЗСУ. Далі починається жахливий сон. У мене таке відчуття, що 2023 рік розділився на чорну та білу смугу житття. Новий рік ми відсвяткували всією родиною. Так було затишно, але я не цінувала ті миті. І ось настає той болючий лютий, нестерпний день, моторошна мить. Виявляється, у цьому світі одна секунда має важливе значення. Спочатку ти смієшся, а потім плачеш. Болюче згадувати ці моменти. Вони закарбувалися в моїй пам’яті назавжди!

Восьме лютого 2023, школа на дистанційному навчанні. Заходить до моєї кімнати мама вся в сльозах, а поряд тато посміхається. Я запитую: « Що трапилося? ». А тато: « Наш батальйон відправляють під Бахмут ». Мої вуха не готові були це чути, а мозок осягнути. Як же не хотілося, щоб там був найрідніший татусь! Пам’ятаю, як перед від’їздом він дивився на мене, брата, маму. Це був погляд особливий – він закарбовував риси найдорожчих людей. Я хотіла кричати, битися кулаками в стіну. У моїй голові вирувало безліч запитань:

«Ну, і хто тебе кликав? Чому ти прийшла до мене в дім? Страшна війна!». Сльози текли з очей і ставали річкою, а далі – морем… Саме тоді я зрозуміла, що війна тільки для простих людей, а багаті не звідають того болю.

Шкода стає через таку правду життя воїнів, осиротілих діток, дружин та матерів.

Мої молитви – за тата, за Україну, за мирне небо… Через багато довгих днів і ночей тато повернувся! До рідного дому, до своєї родини! Переповнена щастям украй, бажаю всім відчути таку ж радість від зустрічі з найріднішими людьми, які повертаються з пекла війни.

Мій шлях триває. Я аніматор та ведуча у свої 17 років. Разом з командою проводимо збори для військових, для притулку тварин. Нещодавно я була ведучою на відкритті точки «Lifecell», де керівники видали кульки, які треба було розтати діткам, але коли ми побачили військових, то одразу забажали зробити для них приємне. Тому наша команда роздала кульки захисникам, щоб просто підняти їм настрій. Їхні очі відразу засяяли, як зірочки.

Приблизно місяць тому, моє місто масово атакували шахеди. Це був ще той жах. Спочатку чути звук дзижчання, а тоді вибух…Таке відчуття, що ще трохи й твоє життя нічого не означає. Після цієї атаки мене часто почала ловити паніка. Ти сидиш і відчуваєш, що твої руки починають трястися без причини. Я мрію засинати з думками про майбутнє, а не всю ніч прислуховуватися до кожного шороху.

Життя триває, і війна також, на превеликий жаль. Важко жити, але треба жити. Уся країна стала на боротьбу з ворогом – кровопрожерливою росією. І ти маєш стояти, бо в тебе свій шлях у боротьбі за вільне життя. Боремося! Переможемо!!!