Домініка Ніколенко, 1 курс

Відокремлений структурний підрозділ «Технічний фаховий коледж Луцького національного технічного університету»

Викладач, що надихнув на написання есе: Кабак Надія Олександрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни вкласти у шістсот слів дуже складно, але я спробую.
Привіт, я Домініка, і мені 16. Якби кілька років тому хтось сказав, ЩО мені та моїй сім’ї доведеться пережити, я б нізащо не повірила... 

Зима. Настрій чудовий, бо ж нещодавно відсвяткували Різдво у родинному колі. Як же я любила цей час! На ялинці мерехтять вогні, в кімнаті запах мандаринів і тепло маминих обіймів. І багато планів на майбутнє! На той момент моє життя складалося із звичайних підліткових клопотів: уроки, підготовка до контрольних, переписка з друзями в соцмережах на важливі, як нам тоді здавалося, теми.  І, звісно, були і сімейні обов’язки – прибрати у кімнаті, помити посуд, іноді ходила в магазин за продуктами. Найбільше чекала вихідних, щоб піти з подружками у кафе. З ними можна було говорити про все на світі: починаючи від модних трендів, і до того, хто кого лайкнув в інстаграмі. Ці повсякденні справи, з яких складався день, були ніби шматочки пазлу, які формували картину мого життя – веселу, сповнену кольорів та емоцій.  Я ніколи не замислювалася, що все може змінитися так раптово... Але ...

24 лютого 2022 року… ми прокинулись від  звуків, які досі були для мене невідомими. Спочатку здалося, що це «шумить» торговий центр навпроти, як це іноді бувало, коли вантажівки привозили товар. Але цей гул був інший – моторошний та зловісний, ніби підземний поштовх під час землетрусу. 

Здавалося, що тремтить цілий будинок, готуючись до неминучої катастрофи. У голові паморочилося від тривожних думок. Дорослі проговорювали, наче мантру: «Почалося!» У ту ж мить пролунав дзвінок. Це телефонувала моя подруга. Її дихання було важким, а голос тремтів: «Нікусь, у мене вікна  повилітали, а в тебе… під будинком танки стоять…». Пазли щасливого життя вмить розлетілись… Мій світ розколовся: на до і після. Все, що здавалося надійним, раптом стало крихким. Я була налякана та розгублена. До школи не пішла. Довелося швидко збирати речі, бо ми їхали жити до родичів, які жили за містом. Сподівалися, що все це жахливий сон, який скоро закінчиться. Ми прокинемося і все буде як раніше. Але, ні! Так не сталося. Це більше не були чутки, чи новини з екрану телевізора. Це була війна. Війна була всюди – навіть далеко від міста.

Кожен новий звук за вікном ставав сигналом небезпеки. Жити далі стало справжнім випробуванням. 
 

Моя маленька двоюрідна сестра, п’ятирічна Оля, зовсім не розуміла, що відбувається. Вона запитувала: «Ніка, що це бахкає? Чому ми ховаємося?». Я не знала, як правильно пояснити дитині, що почалася війна. 

Тоді я вигадала історію про «злого дядечка Грома», що коли він сердиться, то дуже голосно гупає, а тому ми будемо гратися у хованки – йти до підвалу і тихенько сидіти, щоб він нас не почув. Вона вірила в це і ховалася разом зі мною, стискаючи в руках улюблену ляльку.


Здавалося, що час зупинився.  Кожен день був схожим на попередній – постійні вибухи, темрява (бо ж світло вимикали), холод, тривога, очікування.... У середині березня наші родичі наполягли на тому, щоб ми виїхали до Німеччини. Для моєї сім’ї це був складний вибір – залишити свій дім, друзів, все, що ти любиш і вирушити в невідомість.
 

Коли ми їхали, я дивилася на рідне місто і не могла стримати сліз. Все було змінено, зруйновано, і я не знала, чи побачу його знову. Оля сиділа поруч  в машині і тримала мене за руку. Вона дивилася на мене великими, дитячими очима і шепотіла: «Ніка, ми скоро повернемося, правда?»
 

Я не знала, що відповісти.

Ми повернулись, але…. не до Миколаєва. До Луцька. Тепер тут я намагаюсь малювати картину майбутнього, без війни. Вірю,  що колись пазли розбитого життя буде зібрано, і картина знову наповниться яскравими фарбами. А поки що частина мого серця залишається там, де небо все ще гримить, а земля дихає війною.