Мені 65 років. Я жила з чоловіком у місті Золоте Луганської області. 24 квітня минулого року ми виїхали в Полтаву.

Коли почалася війна, неможливо було дістати ліки, бо аптеки зачинилися. Гроші надходили на картку, а ми не мали змоги зняти їх. Дякуємо Сергію Гайдаю за гуманітарну допомогу – м’ясо і крупи.

Ми бачили з вікна квартири, як падали снаряди і гинули люди. Світло перебивали, але електрики лагодили. Та окупанти знову били по лініях електропередач. Зрештою, світло зникло назовсім. Його досі немає. Ми переїхали з квартири у будинок сина. Там був колодязь.

Прожили ще тиждень, але обстріли були такі страшні, що ми не змогли там залишатися. Коли бомбили, мені здавалося, що хата підіймалася та опускалася.

Донька домовилася з якимось фондом, щоб нас вивезли. Ми виїжджали під обстрілами. Спочатку приїхали в Донецьку область, а потім – у Дніпропетровську. Звідти перебрались в Полтаву. Винаймаємо квартиру.

Восьмого травня російські військові розбили будинок сина. Навіть фундаменту не залишилося. У ньому було 13 військових ЗСУ, в тому числі медсестра. Усі згоріли. Ми дізналися про це аж у вересні.

Наша квартира ціла, але в ній живуть окупанти. Тепер не сподіваємося, що залишиться щось із того, що ми з чоловіком наживали все життя.

Хочеться, щоб скоріше закінчилася війна, але мені здається, що вона триватиме довго.