У мене є чоловік і двоє дітей – двох і чотирнадцяти років. Ми мешкали в місті Оріхів Запорізької області. Через бойові дії мені з дітьми довелося виїхати. Чоловік залишився, щоб не пограбували наше житло. А ми мешкаємо в орендованій квартирі.

Перші вибухи я почула о п’ятій ранку 24 лютого. Подумала, що вони пролунали в Донецьку, бо нам інколи було чути, як його обстрілювали. А о сьомій ранку сусіди сказали, що почалася повномасштабна війна. Ми були готові до цього, бо в новинах заздалегідь попереджали про можливий наступ росії. А ще незадовго до війни мені наснився сон, як Оріхів бомбили з літаків.

На той час у нас працювала лише одна аптека, в яку раз на тиждень привозили деякі ліки. У березні захворіла дитина. Я просила необхідні препарати в людей, бо в аптеці не було.

У нашому будинку вилетіли вікна та двері, коли поряд вибухнув снаряд. 19 квітня ми з сестрою пішли до магазину. У цей момент почався обстріл. Якби люди не допомогли нам сховатися, то ми б не вижили. Це стало останньою краплею. Тато домовся з сусідами, щоб ті вивезли нас.

До війни чоловік працював у виправній колонії. Він ходив на роботу навіть після того, як вивезли ув’язнених, бо потрібно було охороняти об’єкт. Зараз держава виплачує йому дві третини зарплатні. Я не працюю, бо ні з ким залишити дітей. Сподіваємося, що війна скоро закінчиться.