Під час обстрілів у Вугледарі Ольга Іванівна з чоловіком носили їжу стареньким батькам

Мені 48 років. До війни ми мешкали в місті Вугледарі. За рік до війни ми купили свекру квартиру поряд із нами. Тільки розрахувалися з боргами – і війна почалась. Він навіть не встиг пожити у тій квартирі. 

Я вранці прокинулася, мені зателефонували з роботи і сказали, що почалася війна і щоб на роботу не виходила. Я була вихователькою у дитячому садку. Пропрацювала 28 років. Зателефонувала сестра й запропонувала піти по продукти. Люди почали все скуповувати. Ми пішли, і якраз у лікарню прилетіла ракета. Вбило багато людей. Ми відразу поїхали до батьків. Зібрали їхні речі, документи, приготували все. Було страшно. Ми не знали, що буде далі. Не вірилося, що таке почалось.

Почалась війна – і у сестри загинула єдина дочка в Маріуполі. Сестра залишила батьків на мене, а сама виїхала з кумою. Ми в березні ще були у квартирі, сиділи в коридорі. А потім пішли в підвал. Жили там усі разом. 

Запаси харчів у нас були. А ще ми телефонували друзям, і нам через капеланів передавали ліки. Мій брат привіз нам трохи води, бо її не було. Батьків через два тижні ми перевели до бомбосховища під великим магазином. Щоранку до сьомої години старалися їм віднести їжу. 

Вода була поганої якості, пити її було неможливо. Але з неї ми варили їсти. Після такої води в нас були проблеми зі шлунком. Одного разу, коли ми несли батькам їжу, неподалік від магазину розірвався снаряд, і там загинули люди. 

Бігти до бомбосховища потрібно було десь хвилин п’ять. І коли ми бігли, то бачили рештки розірваних людей. Чоловік кричав, щоб я не дивилася. Різні були ситуації… Ми жили в підвалі, світла не було. Робили з олії саморобні каганці. 

Дякуємо фондам, що привозили допомогу. Це нас дуже виручало. Дякуємо Фонду Ріната Ахметова. 

Думали, що все швидко закінчиться, не хотіли полишати свої домівки. Потім приїхав брат. Він військовий. Сказав, щоб ми вибиралися, бо нічого доброго вдома не буде і швидко війна не закінчиться. Через два дні ми зателефонували капеланам у Покровськ. Вони приїхали і вивезли нас. Ми виїхали до Першотравенська. Тут і живемо з батьками. Вони старенькі, їм під 80 років. Батько дуже хворий, сам ледве пересувається. Переніс три інсульти й інфаркт. Уся пенсія йде на ліки. Квартиру важко винаймати.  

Я вважаю, що війна скінчиться навесні. Тому що весна – це тепло, сонечко, радість. Тож я думаю, що весною вже все буде добре. Дуже хочеться миру. Житла немає ні у нас, ні у свекра. Батьків шкода. Вони заробляли, будували, а тепер залишилися без домівки. 

Хочеться повернутись у свою квартиру. Мрію, щоб ми жили в мирі, щоб близькі та рідні були живі. Через війну ми і брата поховали, і племінницю. Дуже тяжко це було пережити. Хочеться миру, а більше нам нічого не треба. Щоб батьки й діти були живі та здорові. Щоб була робота, бо я залишилася без неї…