Мені 40 років. Сама виховую дитину. До війни працювала, а через війну втратила роботу. В перший день колеги телефонували й казали, щоб нікуди не йшла, бо почалася війна. Для мене це було щось страшне.

Не вистачало їжі та ліків. Ми 1 квітня виїхали в Польщу з дитиною, бо неможливо було все це витримувати. Вісім місяців були за кордоном, а зараз ми в місті Барвінковому як переміщені особи. 

Шокували масові вбивства людей. Ізюм був поруч із нами. Це було неможливо усвідомити.

Зараз трошки легше, а на початку війни було дуже важко. Ми не спали ночами. Батько мій приїхав із Ізюмського району. Зараз він у Слов’янську живе.

Майбутнє я бачу без війни в Україні та без Росії. Хочу, щоб наші діти росли, навчалися і були щасливими, здоровими та веселими.