Прилипчук Марія,  учениця 9 класу Люботинської гімназіїї № 1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зінченко Наталія Миколаївна

 Війна. Моя історія

Мій дід народився у 1941 році. За декілька тижнів до початку війни .Коли війна скінчилася, йому було п'ять. Що можна пам’ятати ? Все життя він казав страшну фразу «я-дитя війни», і я ніколи не розуміла про, що це, доки не побачила війну на власні очі.Тоді я зрозуміла, що це, та що вона несе за собою. Та особливо зрозуміла, як це бути дитиною війни.

«Маша, прокидайся, почалась війна, Харків бомблять »,-такими словами мене розбудила мама о 6 ранку 24 лютого. Перше, що мені сказали робити це пакувати свої речі. Тоді, я ще зовсім не розуміла, що коїться. Я почала писати всім своїм друзям. Багато хто ще спав, а деякі виїжджали вже з міста. У всіх була паніка.

Десь о сьомій годині ранку я почула першу повітряну тривогу у своєму житті. Почалися повномасштабні обстріли. Намагаємося робити кожен свої справи, про виїзд з міста, навіть не думаємо. Лягати спати було дуже страшно.

Ми боялися, що вночі буде обстріл, тому спати лягли одягнені. «Ми живі»- перше, що я промовила зранку на другий день війни, коли прокинулась. Всі наступні дні, ми лягали спати у підвалі.

Дуже добре пам’ятаю ніч з 3 на 4 березня, я сиділа в хаті і почула звуки літаків. Дуже швидко всі почали одягатися та бігти в підвал. Чую звук літака, що наближається до нашого дому і згадую всі моменти життя, подумки прощаюсь з ним. Тоді я почула перший у своєму житті вибух. Мій мир перевернувся . Саме тоді, 4 березня батьки прийняли рішення виїжджати з міста. Я плакала, викладала речі з валізи  і казала, що нікуди не їду.

Це був мій найдовший день у житті. День, коли я відчувала нестерпний біль, біль за те, що я можу більше ніколи не повернутись додому.

Мені було дуже страшно. Страшно виїжджати. Страшно залишатися. Тоді мені здавалося, , що людей розстрілюють на виїзді з міста. Їхати було дуже небезпечно. Ми їхали у великій евакуаційній колоні. Майже на кожному авто була позначка -діти. Біля кожного блокпосту, мене охоплював неспокій.

Їдеш  і весь час боїшся, що тебе розстріляють.Відчуття ніби це кінець.

Чого тільки не було за цей час. Обстріли, приліти, тривоги, які неможливо приборкати розумом, навіть тоді, коли відносно спокійно. Війна у нас  забрала майже все, що було : стабільність, дім, навчання у школі, друзів. Але війна дала найголовніше-відчуття сенсу життя.

Завелика ціна, але великі зміни найсильнішим даються у найскладніший спосіб.

Така ціна боротьби добра і зла, така ціна свободи. Боротьба не триває вічність, війни доходять свого кінця, біль вгамовується, лишається тільки пам’ять. Наша пам’ять вкладається в історію. Таку страшну історію нашої країни. Отже, все має свій сенс, навіть тоді, коли здається сенсу нема…