Дружини та доньки українських військовослужбовців евакуювалися до безпечного міста, але дуже переживають за своїх рідних, які залишилися без світла, води та зв’язку

Я на початку війни жила у селищі Новомиколаївка. У нас воєнних дій немає, але все чути, бо дуже близько до нас Гуляйполе. Маленький син постійно чув вибухи, бачив, як літають ракети, гвинтокрили. І ми були вимушені покинути домівку й переїхати до Запоріжжя з моєю сестрою, в якої є інвалідність, та з маленькою дитиною. Вдома залишилися моя мама і бабуся. У них немає світла і води, а відучора немає ще й зв’язку.

Може, ми й могли б це все перетерпіти, але керівництво громади порекомендувало евакуюватися всім, хто з маленькими дітьми. Чоловіки наші служать у Збройних силах України: мій батько, мій чоловік, і чоловік сестри. А ми були вимушені поїхати заради дітей.

Нас привіз наш сусід, ми його просили. З пальним були проблеми, але ми все-таки змогли виїхати.

В Запоріжжі ми відчуваємо себе більш-менш у безпеці, але не вдома. У нас тут родичі, було в кого зупинитися на перший час.

Зараз син став більш спокійний, але все одно боїться машин та людних місць. Коли ми поїхали, йому ще не було двох років, він тільки почав пізнавати світ. Тепер ми у безпеці.