Марія з дитиною були вимушені покинути дім, щоб уберегтись від обстрілів

Мені 35 років, є чоловік, доньці п’ять років, живемо в місті Снігурівка. 

В перший день було дуже страшно. Нам зателефонували знайомі й сказали, що війна. Ми вдома залишалися десь до 18 березня в надії, що до нас не дійдуть, а коли почали бомбити наше місто, ми з дитиною виїхали. Чоловік залишився вдома. І тільки ми виїхали, Снігурівку на наступний день окупували на дев’ять місяців, а ми з дитиною виїхали за кордон.

Там була гуманітарна катастрофа. З перших днів все розкупили, а потім магазини зачинилися, тому що ніхто не їздив по товари. Росіяни випускали людей тільки в Херсон, і то - за якимись домовленостями. Чоловіку було дуже важко, його спасало тільки те, що у нас був погріб повний і худоба якась була.

У мене немає слів. Це не війна, я не знаю, що. Військові люди - не про росіян. Вони воюють з жінками, з дітьми, з літніми людьми. Їх просто треба ізолювати від всього світу.

Ми страшно виїжджали. Нас вивозив дядько на Кривий Ріг, ми натрапили на колону руських. Хвилин 40 чекали на узбіччі, поки вони пройдуть. Доїхали до Кривого Рогу, потім залізницею - на Ковель, ну а звідти вже на Польщу поїхали.

Зараз ми з донькою вже повернулись додому. Вчимося жити, виживати, але коли чуємо вибухи, то все одно дуже страшно. Спочатку у нас було тихо, а зараз чуємо все від Херсону - страшно все одно.

Я думаю, війна до осені скінчиться. Бачу своє майбутнє в нашій новій і гарній Україні, де у нас буде все добре, все відбудують, і будуть наші діти рости щасливими.