Ми живемо у селі Любимівка Миколаївської області. У нас тут росіян майже не було. Ми тільки чули вибухи, і літаки над головою літали.

Світла у нас не було, відколи росіяни тут з’явилися. Ні світла, ні води. Виживали, хто як міг. Харчування приходило, медикаменти давали у нас в сільській раді.

Страшно було, тому що могли не вижити. Багато чого чули: що людей катували. За це боялися. За дітей боялися. 

Біля мене живе син, а донька в Херсонській області жила. Вона виїхала в Кривий Ріг, бо в неї четверо дітей. І в хату двічі влучило, а син біля мене. Ще й мама лежача, в чоловіка інсульт – звісно, було дуже тяжко. Але ми постійно займалися чимось, город саджали, підбадьорювали один одного, молилися Богу, щоб швидше все закінчилося. Так і виживали.

Чим швидше скінчиться війна, тим краще. Будемо молитися, щоб швидше закінчилася. Думаю, що на краще все буде - ще краще буде, ніж було. Сподіваємося, це дасть нам Бог.