Коли наше селище обстрілювали, мені з трьома дітьми випадало тижнями ховатися в підвалі. До школи вони довго не ходили, а коли приходили, то відсували парти від вікон і лягали на підлогу, якщо починалося сильніше бомбування. Досі, коли дочка Валя згадує гуркіт снарядів, у неї на очах з'являються сльози.

Ми дуже багато втратили через цю війну. Я залишилася без роботи. Була листоношею, але зараз цієї посади вже в нас немає.

А дім, з якого ми ненадовго виїхали, розграбували мародери. Тепер нам доводиться тулитися в найманому житлі. Господарі можуть в будь-який момент прийти та сказати: «Звільніть приміщення».

Мій чоловік і батько дівчаток ще до війни загинув під час пожежі. Тому на мені зараз і чоловічі, і жіночі обов'язки. Копаю город, ношу воду, рубаю дрова – усе роблю сама.

Живемо ми на соціальні виплати, на чотирьох виходить 2500 гривень.

Цих грошей не вистачає ні на що, і як будемо зимувати, ми не знаємо. Вугілля купити не можемо, воно дуже дороге, а дрова в нас скінчилися.