Коли почалась війна, ми з батьками спочатку не планували виїжджати з Маріуполя. Готували підвал, скуповували їжу, воду. Через два дні прийшов мій двоюрідний брат і сказав, що нам потрібно виїжджати, бо він домовився зі своїм другом та його сім’єю - вони виїжджають з міста, і ми - разом з ними. 

Ми виїхали з міста, переночували в Дніпрі і вирішили їхати у Вінницю до моєї двоюрідної сестри, що жила там з чоловіком і дитиною. Там ми були тиждень, але дуже боялись тривог, бо кожного разу очікували прильотів. Знайшли сайт «Прихисток», де приймали біженців, і опинились в селі на Тернопольщині. Наразі там живуть мої родичі, а я проживаю одна в Тернополі. Знайшла тут роботу, закінчила навчання онлайн у своєму Маріупольському електромеханічному коледжі. У мене є дуже багато знайомих, які мені допомагають, особливо в центрі ЯМаріуполь. 

Найбільше шокувало, що окупанти знищують домівки, де живуть звичайні люди. Вони знищили місто де був мій рідний дім. Найбільш жахлива подія була пов’язана з Драмтеатром, коли вони скинули авіабомбу і загинуло дуже багато людей, це був шок. 

Я знаходжусь на заході України. Мені дуже сподобалось, що є такі люди, які з першого знайомства хочуть тобі допомогти, підказати, підтримати. Мене дуже вразили такою підтримкою, турботою до переселенців. 

З часом я прийняла той факт, що більше не живу в своєму місті, й навряд чи туди повернусь. Коли мені було дуже важко з цим змиритись, були проблеми в сім’ї, я звернулась до психолога в організації ЯМаріуполь, і мені допомогла психолог. 

Більш за все хочу повернутись додому, але не в зруйнований Маріуполь, а коли він буде вже цілим, щоб там було все українське. Хотіла би побачити своїх батьків, бабусю, яка там живе. Хочеться свого будинку, в своє місто повернутись.