Для моєї сім’ї війна почалась ще у 2014 році. Поки мама була жива, їздили до неї через усі блокпости. Потім маму забрали до себе у Маріуполь. 24 січня 2015 року до нас був серйозний приліт. А потім було 24 лютого 2022 року: десь о пів на п’яту ранку на мікрорайон Східний був приліт - і почалось. 

Їжа була. Не було води і хліба. За водою спускались до річки. Там Володимир Бойко обладнав пару криничок, де можна було набрати нормально води. Воду носили у баклажках. Рубали дерева, варили їжу на мангалі.

У нас є маленька онука, якій 22 лютого виповнився рік, а через два дні почалась війна. Вона відчула на собі підвали, відчула на собі «русскій мір».

Був приліт у Драматичний театр десь 19 березня. Що б не розповідали рашисти, але здалеку було видно, що там коїлось. 22 березня ми вийшли з хати і пішли собі пішки в сторону Нікольського. Але світ не без добрих людей: то там, то там нас підвезли. Так ми і добрались до Нікольського, переночували у родичів. На Мангуш теж потихеньку - де пішки, де під’їхали. Так ми добрались до Бердянська. 

Там на пункті збору були тисячі бажаючих виїхати. Автобуси були, але росіяни їх не впускали і не випускали з міста. По дорозі з Бердянська до Запоріжжя я нарахував 20 російських блокпостів - через кожні 10 кілометрів. 

У Запоріжжі нас зустріли нормальні люди, поселили. Приїхав сина керівник, зустрів його. Десь три дні ми пробули у Запоріжжі, і 1 квітня вже потрапили на Львівщину. Зараз ми у Львівській області.

На всьому шляху нам допомагали. Ми вийшли з одним рюкзачком. У Бердянську нашій онучці потрібні були памперси. Нам постійно усе давали. Коли ми приїхали на Львівщину, то речей був вже цілий причеп. Онучка наша була найбагатшою людиною. Люди нас тут добре прийняли, кожен приносив, що міг. Так ми і живемо. Вже п’ятьох родичів немає, а ще могли б жити і жити. Рідня зараз по всьому світу розкидана, хто де.