Коли частина Маріуполя вже була знищена і мешканці розуміли, що потрібно тікати з міста, виїхати вже було непросто, бо дороги були розрушені і завалені

Ми почули вибух десь пів на п'яту  ранку. Повз нас пролетів снаряд, пошкодив декілька будинків у приватному секторі. Літаки полетіли - і почалось. Ми сиділи у підвалі. Спочатку переїхали до іншої частини міста - думали, що там пересидимо, і все заспокоїться, але так не вийшло. 

Ми залишались до 16 березня, поки була можливість. Рашисти розбили останній базар, біля якого ми жили на околиці міста. Не було ні світла, ні газу, ні води. Усе навколо горіло, диміло. Ми зрозуміли, що потрібно виїжджати. Це було дуже ризиковано, тому що коридорів не було, зв’язку ніякого не було. Ми на свій страх і ризик почали збиратись і виїхали з міста. 

Остання ніч була дуже жахлива. Постріли не припинялись, усю ніч були вибухи, було дуже неспокійно. 

Ми всю ніч не спали. Коли прокинулись і вийшли на вулицю, у частині району, де ми жили, повністю стояв чорний дим і не було видно ні одного будинку. Син сказав, що потрібно виїжджати. 

Ми з невісткою боялись, що нас можуть вбити по дорозі. А син сказав: яка різниця, чи тут уб’ють, чи там. Немає ніяких гарантій, що з нашою частиною міста не буде таке, як зробили з іншою частиною. Ми  швидко зібрались. Машина наша була вся побита, але були цілі шини і мотор. Ми почали виїжджати з міста. 

Побачили, що дорога закрита. Мабуть, був вибух, і будинок упав прямо на дорогу. А вже росіяни почали заходити в місто. І ми у них запитали, як можна виїхати з міста; вони нам сказали, що іншої дороги немає, тільки ця. 

Ми трохи розгребли каміння, щоб машина змогла проїхати. Ще один чоловік під’їхав, допоміг. Ми разом якось переїхали цю купу. Потім виїхали на трасу, і син там зорієнтувався. 

Там було село десь за 20 км від міста, туди ми і поїхали. Нам сказали, що відкрили коридор, і декілька автобусів привезли людей у це село. Ми там трохи побули і вирішили їхати далі, десь на Україну.

Я релігійна людина, мене підтримали брати і сестри, не дали впадати у паніку та істерику. Потім ще підтримав Фонд ЯМаріуполь. Я дуже вдячна усім його працівникам, які привітно нас приймають, організовують різні заходи. Я їм дуже вдячна за тепло, яке вони дають. Сюди приходиш і відчуваєш тепло, серце радіє. 

Мрію повернутись до міста, тому що наш будинок не повністю зруйнований, а частково. Я там прожила 50 років. І сім’я моя там, тому маю надію повернутись додому.