Я працював у школі нічним сторожем. Зранку, десь о п’ятій годині, почув далекі вибухи. Був приліт біля аеропорту. Я тісно спілкувався з нашими військовими з 2014 року, намагався їм допомагати. Вони мені зателефонували і сказали, що почалась повномаштабна війна. Мене охопив жах. Потім я почув про атаки по різних містах України. Четвертого числа у Мангуш увійшли окупаційні війська.

У нас не було газу, світла, води. Моя дружина була директором школи, а там стояв осмос для очистки води. Ми чергували, робили воду, наповнювали баки, роздавали її мешканцям. З харчами особливої напруги не було, тому що ми звикли мати все про запас. Хліб було де купити, решта продуктів була вдома. З харчами у нас проблем не було там, але довелось з морозильних камер усе повитягати, бо електрики не було, і все розморожувалось. Температура на вулиці вже була плюсова. Дещо самі поїли, дещо віддали людям. 

Ми виїжджали через 15 блокпостів кацапських. Дякувати Богу, що вони не знали, де знаходяться, і не мали зв’язку між собою, бо тоді б ми не виїхали. Виїжджали своєю машиною. 

Речі з машини вивантажили, бо зателефонували друзі і попросили забрати їхніх дітей. Ми в кузові вантажного буса вивозили п’ятеро чужих дітей. В кабіні сиділа моя дружина і ще одна жінка з дворічною дитиною. 

Їхали ми через Василівку до Запоріжжя. Там був обстріл, розбита машина була. До нашого українського блокпоста доїхали, і теж попали під обстріл. Дякувати Богу, наша машина не постраждала. Доїхали ми до Запоріжжя, а звідти - до Львова.

З Мангуша ми виїжджали чотирма машинами, а коли доїхали до Запоріжжя, нас в колоні було 150 машин. Усім, хто хотів їхати, ми просто казали: їдьте за нами.  

Психологічно було дуже важко. Я не знаю, скільки часу повинно минути, щоб викорінити все зі свого серця. Ця травма залишиться на все життя.