Я з міста Маріуполя, народилась там. Жила, працювала. Маю трьох неповнолітніх дітей. Прийшла війна – ми всього лишились. Зараз виїхала до Львівської області. Винаймаємо житло у селі. Життя продовжується. 

Я зустріла війну у Волновасі. Вийшла о четвертій ранку на платформу. Нас зустріли «Градами». Потім я поїхала до Маріуполя, до дітей. З другого березня ні зв’язку, нічого не було. Ми живемо у приватному будинку, то у погребі маємо запаси – закрутки, картоплю, тому їжа була. Без медикаментів якось обійшлося, нам вони не знадобились. Просиділи ми там до 21 березня. 

Виїхати нам вдалося суто випадково - мабуть, Бог послав. Усі пішли ловити зв’язок на вулицю. Я побачила, що їде знайома машина. Я була ще вагітна. Кричу - а то мій кум. Він нас вивіз до Мангуша. 

Не було зв’язку. Чоловік, який мав нас забрати у той день, не зміг приїхати. Я не знаю, щоб з нами там було. На нашу вулицю потім зайшли чеченські підрозділи. Нас Господь уберіг.

Ми виїхали до Бердянська, потім - до Запоріжжя і, нарешті, опинились у місті Львові. Мене люди тут вразили - допомагають біженцям, чим можуть. Знайшлась нам квартира. Вони говорять, що не хочуть на нас заробляти, наживатись на нашому горі. 

Мама і бабуся залишились на окупованій території, я їх вже два роки не бачу. Хочу побачити свою родину. Миру хочу.