Мені 73 роки, проживала я в Охтирці. 

У перший день війни ми дуже злякалися. Сиділи в підвалі – ховалися, бо на будинках дахи зривало. Дуже було страшно. Це вже в перший день таке було - в центрі бомбили. Ми не виїжджали. Ми весь час були тут, бо сестра лежача.

Нестачею харчів ми не страдали – нам давали гуманітарну допомогу. Страх був тільки.

Шокують ці всі розрухи: росіяни багато розбили будинків в нашому місті. Оце страшне. Діти гинуть, старики гинуть - це дуже страшне, це всі бачили, і це не секрет. 

Нашою перемогою закінчиться війна, нам би тільки помогли зброєю, щоб скоріше їх вигнати.

В мої такі вже великі роки хочеться в мирі пожити, і щоб діти мої в мирі жили. Щоб не ховалися по підвалам. Щоб все було добре.