Коли росіяни почали обстрілювати житлові будинки, Олександр з родиною виїхав до Запоріжжя

Ми - з села Мала Токмачка Запорізької області: я, дружина, двоє дітей. Діти дорослі, живуть окремо. Коли почалася війна, ми виїхали у Запоріжжя до сина. Село наше знаходиться на передовій, там - постійні обстріли. Довелося тікати, бо вже не витримали.

Розбили нам квартиру, гараж. Живемо в сина - чекаємо, коли проженуть окупантів і можна буде відбудовувати.

Наша квартира - у двоповерховому будинку. Розбило її добряче, та якщо не доб’ють, відновити можна. Вікна з рамами повиривало, меблі всі побило, але плити не попадали. А що там зараз робиться, не знаємо - нас не пускають. Просто пару фотографій скинули.

У нас була вівчарка. Біля квартири ми мали гараж та господарські будівлі, і пес  бігав по території. Ми його годували. А коли прилетів снаряд і всі паркани розбило, ми не знали, що з собакою. Потім знайомі сказали, що бачили, як він бігає поранений. У нас не було куди його забрати, тож ми домовилися, і його забрали волонтери. Потім шукали його слід, їздили в безкоштовний притулок, але не знайшли. Його потрібно було везти на операцію: в нього була перебита лапа.

Взагалі, не вірилося, що почалась війна. Вона застала нас у дорозі. Ми їхали з дружиною до лікаря вранці, дивимося: в Оріхові люди в черзі до банкоматів стоять і на заправках. Ввімкнули телефон і зрозуміли, що почалася війна.

До нас окупанти швидко дійшли, стали в сусідньому селі - кілометрів за п’ять від нас. І ми чекали: чи вони зайдуть, чи ні. А тоді побачили, що наші їх утримують, і вже вирішували, чи жити під обстрілами, чи виїжджати.

Коли вже почали бити по хатах, я потрапив під обстріл - довелося падати, ховатися.

Після того я завів машину і ми поїхали у Запоріжжя.

Сподіваємося, що далі тікати не доведеться. Орієнтуватися будемо на те, як жінки будуть це витримувати. Ми забрали бабусю, їй 82 роки. Вона довше за всіх трималася - ще місяць після того, як ми виїхали.

Я влаштувався на роботу - допомогли люди, дякую їм. А так – чую, що з роботою тяжко. Я без трудової залишився - вона там, і, напевно, її вже не буде. У Малій Токмачці я був майстром технічного навчання в колонії. Ув’язнених навчав, щоб, коли вийдуть, могли стіну побудувати. Зараз тюрми немає, ув’язнених теж - повертатися нікуди.

Наразі я нормально почуваюся. Навіть якщо хата й розбита, я не опускаю рук, вірю, що все відбудуємо. А війну ми виграємо. У нас син воює. Головне – щоб він повернувся, а решта – наживне. Було б добре, якби війна у 2023 році закінчилася вже остаточно.