Рябчук Інна, учениця 10 класу Комунальної установи "Новокарлівський ліцей" Пологівської міської ради Пологівського району Запорізької області (заклад працює дистанційно на підконтрольній території України)

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сарака Ганна Миколаївна

Війна. Моя історія

Дім завжди тебе зігріває, і перебувати в ньому, серед рідних, «цілющих» людей – невимовне щастя. Це твоя територія – і все. Без слів.

Вікторія Наймановська

А ви коли-небудь замислювались, що одного ранку ваше життя може кардинально змінитися? Ви прокидаєтеся, а все навкруги вже не таке як вчора.

Мені ніколи навіть не приходило на думку, що моє спокійне, розмірене життя в один момент перевернеться з ніг на голову. Моя історія почалася так…

Вранці 24 лютого 2022 року я, як завжди, збиралася до школи, нічого не підозрюючи. Вийшла з будинку, йду до автобусної зупинки і насолоджуюсь морозною погодою. В обличчя віє студений вітер, обпікаючи щоки й ніс. Темні хмари бродять по небу, і, здається, ось-ось піде сніг.

Іду собі і мрію: Нічого, скоро зима закінчиться. І хоча березень дуже підступний місяць: то сніг випаде, то хуртовина замете, а то й морозом налякає, але все ж таки дні стануть довшими, ночі коротшими. Все частіше вітер буде приносити подих весни. Жіноче свято настане, щасливі миті шкільного життя… Хлопці з класу привітають нас подарунками, концертна програма…

Іду, і на душі так тепло, радісно, спокійно. Приходжу на зупинку і чую від друзів, що ми сьогодні не навчаємося. - Як це? Чому? – питаю я. - Кажуть, почалася війна з Росією! – відповідає знайомий. Спочатку не повірила, такого не може бути. Стояла і намагалася зібратися з думками. А потім швидко побігла додому, до рідних.

Вдома було неспокійно, мама нервувала, постійно з кимось говорила по телефону, мені нічого не казала, щоб не лякати. Все було незрозуміло, в «Новинах» повідомляли про вибухи, обстріли.

Ми жили в маленькому селі Запорізької області Пологівського району. Третього березня в село зайшли російські танки, тоді ми дуже злякалися. Негайно, після такої події, ми почали готувати підвал: спустили туди ліжко, стіл, стільці та продукти харчування. Зробили запаси води, спустили у підвал необхідні речі, документи, багато теплих ковдр для захисту від холоду. Всі боялися захворіти, адже ліки вже неможливо було дістати.

На окупованих територіях почали вимикати світло та став пропадати зв’язок. Коли не було світла, ми запускали бензиновий генератор, щоб зарядити телефони та підтримати роботу холодильника, морозильної камери. Їжу готували в печі. Ми кожного дня шукали зв’язок: залазили на горище та на дахи будинків, але й це не дуже допомагало.

Йшов час, у людей почали закінчуватись продукти харчування, і тоді друзі нашої родини ризикнули виїхати в місто, щоб закупити товар першої необхідності. Односельчани та ми були безмежно щасливі, всі раділи навіть дрібничкам. Війна тривала вже місяць і з’явилися чутки про те, що окупанти викрадають дітей. Тоді батьки вирішили виїжджати з села.  Восьмого квітня я, сестра та мама виїхали в місто Дніпро, тато залишився вдома доглядати за будинком, господарством і допомагати бабусі та дідусю.

То був найгірший день в моєму житті. Всю дорогу я дуже боялася, хвилювалася, постійно думала про татуся, рідних, улюблений дім. Страшно було навіть подумати про те, що відбувається в селі. З татом ми майже не спілкувались, бо постійно був відсутній зв’язок, моїм хвилюванням не було меж.

Приїхавши в Дніпро, довго звикали: місто мало знайоме, друзів немає. Незабаром переїхали до Запоріжжя. Часті зміни квартир, постійно нові умови життя, відчуваєш себе знедоленою. Обстріли міста Запоріжжя, сімейні проблеми, матеріальні нестатки змусили нас знову переїхати у Дніпро. Через тривалий час ми нарешті майже адаптувались до нового життя. Знайомі підтримували як могли: влаштовували пікніки, прогулянки містом, відвідування кінотеатру тощо.

Все начебто добре, але частина душі залишилась вдома з рідними, тому постійно відчувала і до сих пір відчуваю тривогу, хвилювання, нестерпний біль.

Двадцять четверте лютого став найгіршим днем для мене. Наша сім’я вимушено розділилась: тато залишився вдома, а ми з мамою виїхали в чуже місто. Всі наші плани були зруйновані вщент. Війна триває вже півтора року, а тата ми так і не бачили…

Розумієш, що як раніше вже не буде ніколи, єдине: серце не полишає мрія про перемогу, звільнення України від жахливого тирана.

Я дуже вдячна захисникам і захисницям ЗСУ за те, що ми можемо спокійно жити, бути впевненими, що обов’язково повернемося додому і будемо жити у вільній незалежній  державі.