Панчик Вікторія, 9 клас, Пісківський ліцей "Лідер" Пісківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Заворотнюк Оксана Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях почався в четвер 24 лютого 2022 року. Не зважаючи на всі тоді існуючі підозри, це було неочікувано, - ще минулого дня я спокійно відвідувала школу і не було зрозуміло, що робити далі. Страх невідомості доволі сильно тиснув, а новини не втішали. Все розгорталося невблаганно швидко. Вже за декілька днів моя сім'я стала свідками польоту ворожої авіації прямо над будинками, а наступного тижня вже зник Інтернет та частково мобільний зв'язок. 

Початок березня ознаменувався воєнними діями, які були вже більш страшними - кожного вечора доводилося завішувати вікна, щоб яскраве світло з теплих домівок не лякало ніч та здригатися від свисту снарядів. Обговоривши всі «за» та «проти», було вирішено виїхати разом з родичами до Івано-Франківської області.

Не дивлячись на відносну тишу у повітрі — страх не покидав мене та мою родину. 

Багато жителів села, де я народилася та виросла, все ще залишалися у своїх домівках, поки ми сиділи всі в одному, давно покинутому будинку. Опинитись серед чужих людей теж було певним стресом, але нам була надана можлива, на той момент, допомога від нових сусідів - їжа, можливість приймати душ раз на декілька днів та хоч якась соціалізація на новому місці. 

Свіже повітря та гори трішки розслабляли напружену нервову систему, окрім тих моментів коли на прогулянці з мамою можна було побачити палаючі після вибухів об'єкти. Кожна оголошена повітряна тривога була ледь не каторгою - переживання були і за своє життя, і за життя залишених у селі людей, де вже сталися летальні випадки від влучання ворожого снаряду.

У певні дні мама телефонувала до родичів, і коли чула рідні голоси, то на мить серце завмирало від щастя, що всі живі та здорові. Дехто із жителів продовжували їздити до села, аби перевірити, що там відбувається.

Одним з найбільш травмуючих моментів була новина про влучення біля дитячого будинку і повне знищення оселі моєї бабусі. 

Не відразу, але були отримані також  фото та відео файли, від яких просто серце розривалося. Знищені будинки знайомих, дроти постачання електроенергії, які оголені лежали на землі. Важко було оцінити картину жаху. Важко було повірити в знищення років праці декількох поколінь. 

Найбільший жах - це все і досі продовжується. Не тут, але зараз. Повітряні тривоги, загрози артилерійних обстрілів і щоденне руйнування людських життів. Невже ціна за свободу настільки велика..? Це просто абсурдне нищення мирної нації заради загарбування земель досі не вкладається в голові. Тисячі загиблих, мільярди збитків.

Іноді задумуюсь, а якби цього не сталося? Країна б і надалі процвітала, молодь спокійно здобувала освіту, не було потреби кожного дня переживати. Але я вірю, що нам вдасться це подолати. Не дивлячись на всі перешкоди - ми маємо вистояти і перемогти ката, який щодня атакує нас. В єдності наша сила і кожен про це має пам’ятати.

Слава України! Героям Слава!