Найстрашніше, що було в житті Людмили Григорівни, – авіаобстріл. Після цього жаху вони сім’єю виїхали з дому 

Я народилася в Доманівському районі, вчилася в Миколаєві. І попала в Снігурівку. Тут і живу. Вийшла заміж, мала сина і доньку. Зараз маю п’ять онуків, діти пороз’їжджалися. Я сама живу. Квартира розбита, живу зараз в хаті родичів. Я жила в окупації, потім нас звільнили.

Мої діти уїхали на заробітки в Польщу, і я жила в їх хаті. От, мені донька дзвонить і каже: «Мамо, війна! Херсон взяли!» Це, звісно, був шок. Ми не думали і не гадали, що нас застане війна з «братським» народом. 

Поки до нас не дійшла війна, то було більш-менш. А коли окупували Снігурівку, то ми все побачили.

Син був в обороні міста, і колаборанти навели на нього і на хату. Окупанти його шукали. Все вигребли. 

Коли відключили і світло, і воду, було важко - в мене газу не було - все на електриці. Мене виручала невістка - коржі пекла. Ми місяць не бачили хліба. Муки не було: ми сиділи в підвалі і гризли бублики, поки син за великі гроші не дістав мішок муки, і тоді ми пекли коржі на воді.

31 березня був великий обстріл. Коли авіабомба впала, здалося, що земля вся здригнулась. У мене в підвалі горіла свічка - я побачила, як наді мною підвал сколихнувся. 

Тоді на ранок ми, що змогли, схватили і поїхали. Ще й документація з військкомата попала в руки росіян. Воєнком сказав: «Розбігайтеся, а я потім вас знайду». 

Люди десь знаходили точки, де був зв'язок, і нам повідомили, що їх оточили. Ми знали, що Снігурівку взяли в кільце, а потім, як прийшли швидко, так і вийшли. І це добре, бо люди кажуть, що вони погрожували нам зробити другий Маріуполь.