Головіна Антоніна, вчитель, Усатівський ліцей ім. П. Д. Вернидуба

«1000 днів війни. Мій шлях»

Як починається війна? Вона пахне! Її наближення можна відчути ніздрями, шкірою... Пахне тривогою, напруженням, залізом.

Ти ніби постійно торкаєш якісь до нестями натягнуті в повітрі струни, і вони дзвонять: “скорооооо...”

Для мене війна почалася з бомбардування Одеси. Прокинулась від вибухів. Вийшла на  ґанок. Подивилася в небо. Таке спокійне, перед вранішнє небо. Оксамитово-синє, з величезними холодними зорями.  І зараз закриваю очі й бачу їх: зорі, яким нема діла до земних справ.  І пронизує думка: ніхто нас не врятує.

Треба рятуватися самим. А от що нас чекає - чітко підказувала прочитана напередодні книга Євген Гуцала ''Ментальність орди''.

Київ відбивається. Ворог в Херсоні. Йде на Миколаїв. Вже близько... Готуємось: чоловік з односельцями риє окопи на околиці нашого села, я в пошуках продуктів і пального.  В школі збирають допомогу військовим. Потрібно все! От все, що знаходжу вдома, туди й везу. Там бачу перелякані очі батьків.  

І Олену... Вона військова, її чоловік теж... Це вона збирає допомогу для своїх побратимів. Обіймаю її... Ридає, шепоче, що є вбиті... Що її коханий їде на схід... Криком шепоче...

А далі війна постукала вже в наші двері. Брат з дружиною і племінницею - нашою золотою дівчинкою, в оточенні під Гостомелем. Заблоковані, без можливості виїхати. Їжі й води обмаль. Без світла, тепла і зв’язку. Під обстрілами.

Зриваємося з чоловіком і донькою - їдемо до батьків. Вони розбиті. Мама, завжди впевнена в собі мама, не може зібратися до купи. Батько, як безпорадна дитина, все свердлить очима монітор комп'ютера, на якому карта околиць Гостомеля.

Ніби може через той монітор витягти з біди свого сина і внучку. В мій теплий батьківський дім, де завжди затишно і спокійно, вперто лізла біда...

Як страшно дивитися в заплакані очі десятилітньої доньки й відповідати на питання: “Мамо, мою сестричку не вб'ють?”

10 березня. Повідомлення від невістки, яке я не видалю ніколи: ми вирвались... І фото моєї золотої дівчинки. В машині, в ногах своєї мами, замотана в білий тюль з вікна, спить безневинне ангеля...

Летимо до місця зустрічі: старої, забутої всіма хати в глухому селі Тернопільської області. Бабусиної хати. Хати, яку дід будував своїми руками. Нікому вона не потрібна була, а от зараз рятувала свій рід, давала йому прихисток...

Живі. Всі живі. Вже радість безмежна. Більше й не треба нічого.  

А життя йшло... За весною прийшло літо. Птахи повернулися з вирію, вили гнізда, висиджувати пташенят, вчили їх літати. Повернулися й ми додому. В саду стигли черешні і абрикоси. І наче все втрусилося, якщо не прислухатися, не придивлятися. Не слухати гул ракет над головою, не здригатися від прильотів. Не плакати від новин.

Ми наче ті риби, які опинилися в мутній гнилій воді, і пристосувалися до неї. Пропускаємо ту воду, крізь себе і живемо. Вперто живемо...

А потім знову... Чоловік мобілізований. Мій чоловік, який муху не вбиває, а виганяє з кімнати, призваний у військо. Він має вбивати. Боронити дім.

Що робити, коли все валиться? Вирішую валити до фундаменту сама, а не чекати, поки впаде. І будувати нове життя, пристосоване до нової реальності.

Змінюю професію на ту, про яку мріяла - а коли, як не зараз? З дизайнера стаю вчителем.  Народжую сина, якого чекала 10 років. І живу, бо мушу, бо хочу, бо буду!  Бо життя дається один раз, і ніхто не має права в мене його забрати. І живу я на своїй землі, бо ніхто не має права мене вигнати.

Бо мій чоловік, і мій брат, і сотні тисяч чоловіків, братів і синів роблять свою роботу, щоб я, щоб ми жили на своїй землі, де закопані наші пупи.

І так буде! Бо не може перемогти зло. Бо орда завжди відступає. Ми мусимо вистояти цього разу - наступного не буде. Я точно це знаю з книги, яку почитала напередодні війни..