Щойно родина Валентини виїхала, в їх будинок влучив снаряд

Ми з села Полтавка Пологівського району. Син в школі працював, чоловік - у бригаді, я працювала продавцем в магазині.

Коли почалась війна, я була на роботі. Ми до дев’ятого березня в магазині працювали. Взагалі хотіли вдома залишитись, не дивлячись на обстріли, але донька настояла, щоб виїхіти.

Коли чекали автобус, поруч вибухи лунали. Ми з донькою поїхали, а син з чоловіком і зять залишилися. Багато людей лишались - не хотіли домівки кидати, а потім в капцях без речей тікали, тому ще обстріли посились. Чоловік мій також пожалкував, що не поїхав одразу, і згодом виїхав. А в нашу хату потім снаряд влучив. Там нічого не лишилось – усе вигоріло.

Зараз ми у Запоріжжі. Я вдячна Фонду Ріната Ахметова та і взагалі всім, хто нам допомагає з харчами, коштами. Ми завдяки допомозі не голодуємо.

Тяжко таке пережити. Ми ніби й на рідній землі, але ж не вдома. Люди ще сподіваються додому повернутись, а нам і повертатись нікуди. Кажуть, вже більше половини нашого села немає.

Живемо на пташиних правах – не знаємо, чи виженуть, чи ні. Я стою на обліку в центрі зайнятості, але роботи немає. Шукала, телефонувала. В одному місці сказали, що переселенців не беруть, в іншому - що тільки до 45 років приймають на роботу.

Скоріш би війна скінчилась вже, щоб можна було визначитись зі своїм майбутнім. Зараз вдома обстріли, тут сирени – страшно. Після війни потрібно буде все починати спочатку, тільки з чого та де - оце ще питання.