Війна пришла до нас ще 2014 році, вже тоді я була вимущенна спускатися в підвал з синами (7 місяців та 11 років), потім нам пришлось виїхати. Ми повернулися додому в 2015 році. Всі ці роки ми жили в 10 км від окупованого м.Первомайськ, інколи були обстріли по місту. Вже в березні 2022 року нам прийшлось виїхати, горіли будинки, місто постійно було під обстрілами.

Війна змінила наше життя не найкраще, мешкаємо в гуртожитку, наш дім та місто повністю зруйновані.

Ми з чоловіком збиралися на роботу і мені зателефонувала подруга з м.Краматорськ, вона повідомила що почалася війна. Я зразу подзвонила старшому сину (він навчався Бахмутському педагогічному коліджу) та сестрі (вона їхала поїздом до Запоріжжя), щоб вони намагалися повернутися до дому.

Миколі ми сказали, що до школи він сьогодні не піде, бо почалася війна. Ми сказали, що скоро все закінчиться і він тоді зустрінеться зі своїм класом та друзями. 

Найстрашнішим був день з 14 на 15 березня 2022 року, ми вже не змогли піднятися з підвалу, були постійни обстріли, горіли навкруг будинки, діти були дуже налякани. Коли затихло, ми рішили спробувати виїхати. 

З психологічними проблемами стикалися, нам казали що із-за нас зі Сходу почалася ця війна що ми винні. Коли повідомили нам, що наш будинок повністю зруйнований, дитина дуже була засмучена. Потім він плакав та казав, що хоче додому, там залишилися всі іграшки ти книги, що хоче ходити в свою школу.

Ми не бачимо майбутнього, бо в нас нічого нема.

Ми жили в приватному будинку і в нас була їжа та вода, коли ми їхали на евакуційному потязі, то провідник нам дав воду, тоді нам їсти не хотілося.

У нас досі зберегаються ключі від дому, якого вже нема та іграшка, з якою Микола їхав, щільно притискаючі до себе з дому.

Моя дитина була свідком травмуючих подій. Так під час обстрілу ми не встигли заховатися та чоловік закрив собою дитину.