Нас дуже швидко окупували - мабуть, десь за три-чотири дні. Колони російські ішли, літаки літали, ми постійно під обстрілами були. Був і перехресний вогонь, і росіяни стріляли по нас. На нашій вулиці вже було багато зруйнованих будинків. 

А після того, як підірвали Каховську ГЕС, ми чотири місяці взагалі без води сиділи. Тих, хто жив нижче від Каховської ГЕС, затопило, а від нас, навпаки, вода пішла, і дуже відчутно. В криницях опустилась спочатку на три, а потім - на шість метрів. Зі свердловин теж вода пішла. Тому ми ходили і шукали воду. У кого свердловина ближча до річки і глибша, то там воду ще можна було взяти.

Від обстрілів ми інколи в підвалі ховались, інколи - ще десь. Бувало, ховались у хаті, дотримувались правила двох стін. Сиділи в коридорі. І це було найнеприємніше. Неприємно було, коли до сусідів прилітало, і вони прибігали до нас ховатися. 

З Росії позавозили і їжу, і ліки. Спочатку в нас ходили і рубль, і гривня, а з 1 січня 2023 року стало все тільки за рублі. Ми потихеньку, звісно, міняли там гривню. Отримував на картку з банку пенсію, а потім міняв на рублі. Курс був десь один до двох. На них купляли ліки та їжу. 

Щоб на роботу вийти, потрібно обов'язково паспорт показати російський, а ми його брати не хотіли. Ми терпіли, аж доки нас не взяли «на олівець» - зазначили, що ми неблагонадійні. Ми не стали чекати, доки нас виселять чи виженуть, самі зібрались та виїхали. Все літо збирались, а десь у вересні цього року виїхали. Як звільнили правобережну частину Херсонської області, то вийшло так, що ми якраз на межі опинилися з бойовими зіткненнями. 

Тоді, в окупації, нас дуже обнадіяло те, що весною наче буде звільнення. Усі про це говорили і по телебаченню, усі на весну надіялись. Ми чекали. Тому й не виїжджали раніше.

Скоріш за все, ми залишимось у Запоріжжі. І все-таки у нас є невелика надія, що нас звільнять, і ми повернемось додому. Тому далеко їхати не хочемо.