Російський обстріл ще у 2014 році пошкодив хату, у якій Олена доглядала хвору матір. Вісім років обидві літні жінки жили там, поки їх не вивезла донька під час широкомасштабного вторгнення

Мені 72 роки, а мамі 94. Обидві хворіємо. Я доглядала за нею. Жили в селі Нижньому Луганської області. Довелось поїхати, тому що там неможливо залишатися. Дочка приїхала і мене з бабусею перевезла до Дніпра.

У нас ще у 2014 році почали стріляти, але тоді все швидко закінчилось. Хата стала руйнуватися. Цегла потріскалася. Як вдарило – і хата затряслася. Три снаряди одразу. В мене все похололо  всередині. У мене мати лежача, ще й сліпа. Каже: «Чого ти мене колихаєш?» А я відповідаю: «Хто тебе колихає? Ми ледве не провалились!» 

Їсти нічого було. Нас обслуговували. Потім повіддавали паспорти, а ми залишились. Ще й заразили нас ковідом. Не було зв’язку. Світла немає – і все, зв’язку теж ніякого. Ні з дочкою поговорити, ні в лікарню подзвонити. Їздив лікар, щоб пораду якусь дати. 

Ліки не купиш, і їсти нічого. Крупа була, але ж ти одну крупу не будеш їсти. Ми зателефонували дочці, і вона передала сумку з продуктами. Радість була велика! 

Потім люди почали виїжджати, і ми на кутку залишились самі. Ця лежача, сліпа, не ходить, і я слаба, ще й таке робиться! А ми залишились самі. Мені 72 роки, але ж вмирати не хочеться, ще хочеться пожити.

Снаряди летять і летять. Скло посипалось у вікнах, усе двигтить. Люди ходять у бомбосховище, а в нас немає. Постійно обстрілюють. Ми виїхали, тому що там немає зв’язку, і взагалі нічого. Там дуже страшно. Всі роз’їхалися – і як хочеш, так і виживай. У нас немає ні картоплі, ні цибулі – нічого. Ми такий шок пережили, що не передати! 

Зараз живемо під чужим дахом. Скоро зима, а в нас немає одягу, взуття. Потрібно все це купити, бо зима на порозі, і я не знаю, що буде далі. Як ми будемо виживати – не знаю. 

Дочка з зятем шоковані, бо втратили роботу. Кожного дня переживаю. Тепер там, вдома, хати відчинені. У них що хочуть, те й роблять. Хочеться трішки пожити. Я в постійному стресі. І незрозуміло, що завтра буде. 

Якби війна хоч зараз закінчилась, і можна було повернутись додому! А коли війна закінчиться – тільки Бог знає. Вдома зараз «ЛНР», люди паспорти змінюють. Пенсії дають, але як на них вижити? Потрібно купити мамі памперси, ліки. Я й сама хворію, і вона хворіє. Потрібні ліки, і треба за щось купити їсти. Там зараз ні вугілля, ні світла. І люди голодують.