Глухенька Вікторія, 15 років, учениця 10-го класу Літинського ОЗЗСО І-ІІІ ступенів №1

Вчитель, що надихнув на написання есе: Бондарчук Лариса Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна. Пам’ятаю, як напередодні шістнадцятого лютого обговорювали цю тему у класі. Кожен говорив щось своє: « та ні, навіщо це Росії», «не хочу про це навіть думати», « мій тато і дідусь у запасі…», «ставлю сотку, на те що війна не почнеться», «а я вважаю, що буде, ти просто не можеш визнати це». Так, не можу, і не хочу.

У ніч на двадцять четверте спали добре, як сьогодні пам’ятаю. А ось ранок був не найкращий. Я прокинулась досить рано, раніше свого звичайного будильника, замість нього звучали вибухи. Той день я волію забути. У моїй родині новини по телебаченню не дивляться, тож про те, що відбувається дізналась з інтернету. «В Україні почалась повномасштабна війна.» Я одразу зателефонувала бабусі, вони з дядьком працюють и живуть у Києві. Рада, що вони змогли дістатись додому того ж дня. Але дядько поїхав назад. Він говорив: « Війна війною, але працювати треба». Тоді я цих слів не розуміла, а вже через два місяці я дізналась, що він у той самий день пішов добровольцем. Яка була моя реакція? Хотілось сміятися. І плакати хотілось. Мені важко сказати точно. Я буду пам’ятати той день завжди, як у всі наступні, хоч вони і злилися в один. Бабуся посивіла, дідусь бувало плакав, мама все рідше посміхалась. Ми більше не робили сімейних фото. Тоді я й усвідомила, що як раніше точно не буде. Кожен дені з’являлися нові новини, одні гірші інших. Це була весна. Найгірша в житті весна. Лице президента по телевізору стало звичайним, я вивчила усіх ведучих українських телеканалів. Наш погріб вже не здавався мені страшним місцем. Я маю бути вдячна за це. За те, що зараз пишу це есе у себе в кімнаті, за те, що можу пити чисту воду, просто за те, що живу.

Життя моєї родини, України…. Ми не маємо так страждати, ніхто не має. Від початку війни пройшло вже більше ніж двісті днів. Зима змінюється на осінь; дні на ночі; сльози, розпач, біль, жаль, та безвихідність на крики радості, на надію, на здивування українцями, на вірю у майбутнє, краще, спільне для всіх нас завтра.

Я більше не плачу, не маю змоги, тай «плач не дав нікому ще свободи». Я більше не відкладаю справ на завтра, не чекаю кращого моменту. Життя одне, тож….живіть, будьте собою, тому що саме за це кладуть свою душу інші, їм не було дано вибору. Зараз я розумію, що це і є ціна миру. Ось таке іронічне наше існування, добро і зло – це не «одвічне протистояння», як пишуть у книгих, це одне й те саме, і вибору між ними у вас не має. Миру не існує, бо поки живе людство, живе страх. А страх керує усім. Так влаштований світ.

А я піду обійму всіх своїх рідних та буду чекати дзвінок від дядька з фронту.