Я з міста Мелітополя. Життя було стабільне, гарне, щасливе. Сім’я  – чоловік, дитина. Все було добре.

Вранці 24 лютого ми почули вибухи, побачили про це в новинах, почали будити дитину, збирати речі. Поїхали до батьків, щоб вирішити, як нам всім бути.

Спочатку нічого не було. У перший тиждень були аварії на станції – відключали світло. Ліхтарики продавалися просто за шалені гроші. Продукти також були обмежені. Медикаменти розкупили в перші дні - я тиждень не могла купити мамі ліки від серця.

Вже десь через місяць почали з’являтися ліки з Криму, вони були дуже поганої якості, тому ми замовляли українські ліки через волонтерів. Так і протрималися. Звісно, важко було.

Весь цей час ми розуміли, що прийдеться виїжджати. Виїхали ми в квітні, на чистий четвер, з однією сумкою, з дитиною, нас друзі вивезли. Нам не було куди їхати, ми поїхали в Тернопіль і там знімали квартиру.

Мої рідні також всі виїхали, з ними я підтримую зв’язок. З будинком ми знаємо, що поки все добре. Не знаю, як буде далі.

Ми з чоловіком працюємо за фахом, знімаємо житло і собі, і батькам. Ми виїхали, щоб не втратити роботу, яка допомагає утримувати себе і частково - батьків. Але ми дуже хочемо додому, бо покинути свій дім і все майно, що там було – це було дуже психічно важко.