У мене родина – чоловік і двоє дітей. Ми жили в Маріуполі. Виїхали звідти 16 березня під обстрілами. Наша квартира згоріла, будинок уже знесли. Ми залишилися без нічого. Все, що у нас є, це наша машина, на якій ми виїхали. Зараз ми мешкаємо у Тернопільській області. Живемо у приватному будинку, який нам надали. Чоловік воює у складі ЗСУ. Намагаємося жити далі. 

Ми жили на околиці Маріуполя, на Східному мікрорайоні. З третьої ранку вже чули постріли, але не могли собі навіть уявити, що буде війна. Спостерігали, як обстрілювали села: нам згори було видно. Чоловік поїхав на роботу, зателефонував і повідомив, що почалася війна. Ми зібрали речі і поїхали до батьків. Вони жили неподалік у приватному будинку. Думали, що, як у 2014-му, наш Східний обстріляють - і все закінчиться. Нічого особливо з собою не брали. Більше ми у квартиру не повернулися. Не взяли з собою ні продуктів, ні запасів. Навіть хліб, який ми пекли, забули вдома. 

5 березня ми виїхали від батьків у центр. Нам надали квартиру біля Центрального ринку, ми там жили на шостому поверсі тиждень.

На вулиці на вогнищі ми готували під обстрілами "Градів" і ракет.

А потім, коли вже літаки почали скидати бомби, ми виїхали. Якраз у той день виїжджало багато машин, і ми теж приєдналися. З нами були також батьки чоловіка. Так ми виїхали. 

Коли виїжджали, пробили колесо. І ми, і батьки. У нас була запаска, а в них - ні. Ми їх залишили на дорозі на виїзді з Маріуполя, а самі поїхали в Мангуш на найближчий шиномонтаж, і нам там знайшли потрібне колесо. Десь біля місяця ми прожили у Бердянську у родичів чоловіка, а потім виїхали звідти на підконтрольну територію. 

У Запоріжжі дали пакет гуманітарної допомоги, гарячі обіди. Їхали, не знаючи куди. На Заході України у нас немає ні родичів, ні знайомих. Знайшли за оголошенням жінку, яка готова була надати будиночок у селі. Чоловіка відразу забрали воювати, а ми тут так і живемо. 

Нам міська рада надала допомогу. Посадили город. Влітку у нас були огірки, помідори, картопля. Намагаємося жити далі. 

Ми не уявляли, що будуть стріляти по мирних жителях, кидати бомби. Ми в шоці були. Коли летів літак, це було жахливо. Ми сиділи в коридорі і слухали, куди впала авіабомба. Зараз згадую – аж волосся дибки стає. 

Дочці 11 років, сину – 14. Коли ми сюди приїхали, летів літак, донька дуже переживала, хвилювалася. Вона зараз боїться, навіть коли грім гримить. Діти дуже складно перенесли. 

Хочеться, щоб війна швидше закінчилася, щоб чоловік прийшов живий-здоровий. Він на війні уже майже 9 місяців, ще жодного разу його у відпустку не відпускали. Мрію, щоб настав мир і спокій, щоб війна ця жахлива війна нарешті завершилась.