«Ми не вірили у війну»

Війна для мене пов’язана з порушенням зв’язку з родичами, втратою роботи та погіршенням якості життя. Ми повірили, що почалася війна, коли почалися обстріли, падали перші міни.

Настрій був такий, що нічого відбуватися не буде, війни ніякої не буде, все буде добре. Ми не вірили у війну.

Перший переїзд у нас відбувся, коли почалися обстріли, до нас летіли й розривалися снаряди. Ми в чому були, в тому стрибнули в машину й поїхали в бік Донецька.

Приїхали пересидіти до родичів у селище Жовтневе, але там теж обстрілювали.

Із Донецька (ми перебували там місяців зо два) поїхали на море, думали, що все швидко закінчиться. Коли військові дії стихли, ми повернулися та весь час перебували вдома. Коли знову почалися сильні обстріли, ми виїжджали до родичів і знайомих, подалі від цього всього.

Більше пів року у нас не було ні води, ні світла, ні газу, нічого. Пощастило, що було літо і на вулиці було тепло. Доводилося набирати воду з колонки, щоб приготувати поїсти. Але на зиму довелося ставити буржуйки, щоб якось опалювати будинок.

чекають, на хороше вже мало хто сподівається. Наше село залишилося в «сірій зоні». У нас відновлені і електрика, і газ, але однаково, рівень життя зовсім інший. Припустимо, щоб з’їздити зараз у місто, автобус ходить двічі на тиждень, лікарні в селі немає, тільки місцевий фельдшер, який може видати таблетку від головного болю або виміряти тиск. Якщо потрібно кудись поїхати, наприклад, в лікарню, а в людини немає машини, то ти можеш з’їздити або два рази на тиждень, або чекати, коли приїде швидка допомога, або наймати машину.

Ми залишилися винні тільки в тому, що живемо тут. Але чому я повинна їхати зі свого будинку, кидати все, їхати кудись, де мене ніхто не чекає? У мене троє маленьких дітей. Куди я з ними поїду? Кинути, залишити тут все, залишитися без роботи?

Ми отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Дуже дякую за неї, все було вчасно і необхідно. Ще Червоний Хрест допомагав продуктами харчування та медикаментами.