«Скоринки хліба були з уламками, тому що сушилися на підвіконні»

Сім’я Людмили Ведькал була змушена виїхати з рідного селища, коли на дорогах з’явилися перші танки. Фатальну долю Пісок визначила близькість до Донецького аеропорту. Як і більшість земляків, вони виїжджали тільки з документами в руках. Проживши пів року під обстрілами, жінка дотепер майже щодня знаходиться на лінії зіткнення, допомагаючи іншим.

Ті, хто пережив війну, не люблять про неї згадувати. Найчастіше про неї говорять ті, хто спостерігав із боку. Для мене війна – це болюче питання.

18 липня 2014 року на об’їзній дорозі з’явилися перші танки. Ми з чоловіком вирішили виїхати з Пісок, тому що першою була думка як вижити – почалися сильні обстріли. Сіли в машину й поїхали лише з документами. Виїхали в Маріуполь, а звідти повернулися в село Нетайлове. Тут батьківська хата, і ми приїхали сюди.

У Піски вже не повернулися. Ми розуміли, що наше селище знаходилося в безпосередній близькості від аеропорту Донецька і там буде пекло. Назад у селище нас не пустили.

Ми пробралися один раз додому, думали, що все скоро закінчиться. Прожили пів року в підвалі. Але так як наш будинок знаходився в епіцентрі обстрілів, ми виїхали й більше туди заїхати не можемо. Нас туди не впускають.

Років зо два тому була думка, щоб повернутися додому, але вона поступово згасає. Я бачу, що там робиться й навіть не знаю, коли закінчиться ця війна. Іноді буває злість на ситуацію, на державу, на себе.

Але в душі залишилася якась впевненість і віра в справедливість, що все це закінчиться і, нарешті, ми повернемося додому. Хоча розумію, що для цього має відбутися диво.

Там все зруйновано, потрібно відновити, розмінувати. Хочеться, щоб з’явилася надія, тому що там прожили все життя, збудували будинок, виростили дітей. Важко усвідомлювати, що туди не повернешся.

Після того, як ми тікали з Пісків, ми були недалеко від селища, спостерігали за ним з боку України, і в нас не було доступу до дому. Це не можна було назвати життям.

Ми змогли хоча би взяти якісь речі, коли повернулися додому. А багато людей, які виїхали, не мали туди жодного доступу.

І тоді ми зв’язалися з військовослужбовцями, щоб вони допомогли організувати допомогу й люди змогли б забрати необхідні речі. У 2015-му році ми налагодили роботу. Я майже рік складала списки й супроводжувала людей у Піски.

Люди, як і ми, виїхали з документами, а деякі були або на відпочинку де-небудь, або в родичів, і не забрали нічого з дому. Якби не ця робота, я зійшла б з розуму. А так турбота про людей, розуміння, що допомагаєш, побачивши біль інших, який здавався більшим, ніж твій. І це мене рятувало.

Зараз у Нетайловому я відчуваю себе в безпеці. У Пісках, звичайно, люди знаходяться у великій небезпеці. Ми поки тут. Хоча недавно і тут нарахували двадцять один постріл. Але я звикла, тому що практично щодня знаходжуся на лінії зіткнення. Для мене цей страх вже притупився. Я його не відчуваю, тим більше коли прожила пів року під обстрілами.

Раніше я мало брала участь у суспільному житті. Для мене на першому місці була сім’я, робота, дім. Під час війни мене ніхто не впізнає, бо на першому місці допомога людям, а сім’я йде поруч.

Діти вже дорослі. Парадоксально, але одна дочка живе в Києві, а інша — в Донецьку. Так що в мене рідні по обидва боки, і там, і там.

Ми пів року їли сухарі, які насушили раніше. Військові приносили, і ми сушили цей хліб. Скоринки хліба були з уламками, тому що сушилися на підвіконні. Завдяки гуманітарним організаціям ми все-таки вижили. Рінат Ахметов дуже допомагав всюди, Червоний Хрест, «Пролісок». Вижили потихеньку з Божою поміччю.