Коли Ірина Ігоровна ховалась від обстрілів у підвалі із трьома дітьми, найменший постійно плакав. На якийсь час вони виїздили на захід України, але згодом повернулись у свій вцілілий будинок в Охтирці 

Я живу в місті Охтирка Сумської області. Мені 39 років, у мене є чоловік і троє дітей. Зараз я в декретній відпустці. 

Мені о сьомій ранку зателефонувала мама і сказала, що війна почалася, потім я подивилася новини і поїхала до неї в гості. Але тоді ми вже почули вибухи і побігли додому з дітьми, сиділи в хаті. Це був перший день війни такий. 

Вже наступного ранку почалася стрілянина, вибухи, і ми всі побігли в підвал. Там сиділи з сусідами, потім виходили в хату. Щось готували. 

Найскладніше те, що моєму малюку рік і 9 місяців - він не хотів сидіти в підвалі, постійно плакав. Це було важко. 

Старшим дітям 12 і 17 років. Ми так тиждень просиділи. 

Вибухи шокували, мабуть, найбільше. Сама паніка оця. Не знали, що робити, куди тікати - це шокувало найбільше взагалі. А потім нам запропонували виїхати, і ми виїхали до чоловіка брата. Потім ми поїхали на захід України і там жили в школі.

З Охтирки було важко виїхати. Ми двома машинами виїжджали. Нас вивозили волонтери з Полтавської області. А на захід ми вже їхали евакуаційним автобусом до Полтави, а потім потягом до Львову. Сиділи там десь до середини травня, потом знову поїхали в Полтавську область. А потім 25 травня до себе в місто і живемо зараз тут.

Наш будинок не постраждав, зараз вже майже все є. Ну, світло відключають, так це - по всій Україні.

Хотілося б закінчення війни як можна раніше. Хотілось, щоб на новий рік - під ялинку. Думаю, що все буде добре: ми переможемо і повернемося до свого життя. 

Ми з Охтирки виїжджали в березні, на початку березня, тиждень просиділи в підвалі свого будинку. А потім виїхали, спочатку в полтавську область, а потім на Західну Україну.