Протасова Анастасія, 1 курс, Київське вище профтехучилище технологій та дизайну виробів з шкіри

«1000 днів війни. Мій шлях»

7.00 ранку. Я прокинулась у бабусі й дідуся, що було доволі часто. Йти до школи лише 5 хвилин, і цей шлях був моєю рутиною, який не завжди давав хороші спогади. Але зараз це не має сенсу. Того ранку щось змінилося. Небо, повітря над нашим селом, яке було за 40 кілометрів від російського кордону, здавалось якимсь дивним, не рідним.

Перші вибухи я почула десь далеко, але досить близько, щоб зрозуміти – звичайного світу більше НЕМАЄ.

Війна прийшла несподівано. Ми одразу опинились в окупації, в якій я провела 3 місяці. Російські військові були в моєму будинку, у своєму брудному взутті, з автоматами в руках. Було страшно. Кожен день їхали колони російської техніки, що викликало страх і тривогу. Але навіть у цих жахливих умовах я навчилась жити, думати про майбутнє (якого могло й не бути). Воно здавалось лише мрією.

За ці три місяці я навчилась розуміти, хто є справжнім другом, підтримкою, опорою, а хто тільки називається. Війна змусила розплющити очі та зняти рожеві окуляри.

Нам вдалося виїхати. Наш шлях був довгим і складним, майже 5 днів, які здавалося тривали вічність. За ці 5 днів я встигла побувати у 5 країнах: Україна, Росія, Латвія, Литва, Польща та знову Україна. Шлях складався з 3300 кілометрів, але раніше міг складатися з 754 кілометрів до Києва з мого рідного села. Це була вимушена «подорож» повна страху та невідомості. Вдома залишились дідусь, бабуся, кіт та собаки, які не могли покинути рідну домівку. Вони залишились на окупованій території, і їхні дзвінки є єдиним зв’язком зі світом, який я знала всі свої 13 років.

Київ зустрів мене доволі тяжко. Майже рік я почувалась самотньою. Майже жодних друзів – тільки футбол був тим, що давало мені сили рухатись далі.

З моїми колишніми друзями, які залишились там і обрали інший шлях, я обірвала всі  зв’язки, і з часом зрозуміла, що вони, як виявилось, ніколи ними не були. Це було боляче сприймати, але дуже повчально та корисно – війна розставила все по своїх місцях.

Футбол став моїми ліками. Кожне тренування допомагало хоч трохи забути про біль та зосередитися на грі.

Це був мій єдиний спосіб боротися з болем, самотністю та страхом. Через 1000 днів після початку повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що життя вже ніколи не буде таким як раніше. Тепер для мене ніякі випробування не зможуть стати перешкодою моїм мріям. Попереду ще багато складних моментів, але мій дім назавжди залишиться у моєму серці. І хоча мої стосунки з людьми змінилися, я точно знаю, хто був справжнім другом, а хто лише залишиться у спогадах.