Перепелиця Поліна, 10 клас, Драбівський ліцей Драбівської селищної ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пилипенко Марина Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Саме стільки днів українці живуть у постійній напрузі, стресі й страху. Але особливо від руйнівної ненависті загарбників страждають діти. На мою думку, війна – це найжахливіше горе у світі: гинуть дорослі і діти, домашні тварини, руйнуються домівки, крилаті ракети знищують все живе навкруги. Всюди страх… Хіба так треба? Як болить душа за тебе, Вкраїно. Кожного дня я бачу у новинах, як наші воїни захищають свій народ та неньку Україну.

Сльози течуть нестримно, коли траурні кортежі з тілами синів і дочок нашої громади рухаються  вулицями селища.

Особливо болісно співчуваю своїм одноліткам, які постраждали через війну, адже я не знаю, як змогла б пережити втрату рідних, своєї домівки. Сподіваюся, що в майбутньому всі діти будуть щасливими й більше ніколи не почують слова «війна» чи «окупація». Нам судилося стати свідками найтрагічніших подій в історії України. Я вважаю, що війна примусово зробила нас сильнішими. Споконвіку гідність, щирість, добро, милосердя і безкорисливість були морально-духовними цінностями українців.  На мою думку, війна ще більше доводить їхню непідвладність часові.

Сьогодні на територіях, окупованих ворогом, волонтери допомагають жителям  ліками, харчами, водою, засобами гігієни.

Ми з моєю родиною та друзями теж волонтеримо: збираємо кошти для ЗСУ, плетемо маскувальні сітки, беремо участь у благодійних ярмарках. Українці активно донатять благодійні фонди «Повернись живим», Фонд Сергія Притули, підтримуючи захисників. Світ об’єднався у милосерді, надаючи прилисток у різних країнах жінкам, які вимушено покинули власні домівки, рятуючи дітей від війни. Ми з мамою теж тимчасово проживали за кордоном і були безмежно щасливими, коли повернулися додому, бо, як кажуть, за морем тепліше, та вдома миліше.

Я дуже сумувала за рідною країною, своїм селищем, подвір’ям, друзями, однокласниками та домашніми улюбленцями.

Отже, людські цінності залишаються поза часом, тому що моральні норми є основою всього життя особистості. Якщо кожен із нас у своїх діяннях буде слідувати цим правилам, то світ обов’язково зміниться на краще. Я мрію про вільну та мирну Україну… Коли всі врешті-решт заживуть спокійним життям без тривог, вибухів, прильотів, переживань і страху. Також бажаю довгоочікуваного повернення та відпочинку для воїнів, які так відчайдушно боронять Батьківщину. І, нарешті, хочу миру в Україні, яка пережила вже тисячу днів ворожої люті.

Нехай у моїй країні буде лише мир, злагода, спокій!

Мрію, щоб ми відбудували міста й села, щоб додому повернулися біженці, щоб всі зібралися дружніми родинами за сімейним столом і відсвяткували цю Велику Перемогу. Тоді все в нашому житті стане на свої місця: малюки безпечно гратимуться на дитячих майданчиках, учні ж навчатимуться, не ховаючись в укриттях, пенсіонери, нарешті, відпочинуть від нескінченних тривог, а дорослі під мирним небом відбудовуватимуть Україну в співдружності з європейськими країнами-партнерами – надійне майбутнє для своїх дітей і наступних поколінь.

Але в нашій пам’яті назавжди закарбуються імена тих,  хто вже ніколи не повернеться.

Мир – найголовніша цінність для суспільства. І державні можновладці, а не тільки наш героїчний народ, повинні зробити все, щоб він настав. Це радість і справжнє щастя, коли завжди поряд тато і мама, рідні і близькі люди, коли невинні не гинуть, не жертвують останнім, що у них є. Я просто хочу,  щоб мій сміливий народ жив під мирним небом, спокійно трудився на рідній землі й не терпів знущань. Я впевнена, що разом ми зможемо здійснити мрію мільйонів українців – здобути мир для Батьківщини.

Уявляю мирну тишу, маку ніжний цвіт у полі, золоті лани пшениці, затишок долин зелених, і, врешті –решт, всі страхи зникають.

Вірю, що об’єднаними зусиллями всіх українців викорінимо загарбників із рідної землі. Доведемо всьому світу,  що ми гідні сини і дочки своєї Вітчизни.