До початку війни ми мешкали в селі Галаганівці. Це Миколаївська область. Мій чоловік працював, і ми не виїжджали нікуди. Весь час були в селі у батьків. 

В перший день війни чоловік зателефонував мені о шостій ранку з Херсона і сказав, що його з роботи відпускають, бо почалася війна. Я працювала в школі, і наш директор теж усіх обдзвонив і всім повідомив. 

Свекруха хворіє, а ліків не було. У батька також були проблеми з ліками. Хліба не мали. Дуже тяжко було.

Мій чоловік 11 березня 2023 року виходив із магазину «АТБ», потрапив під обстріл і загинув. Я залишилася з двома дітками. Доньці тринадцять років було, а сину - одинадцять. 

Мені зателефонували його співробітники. Потім я подзвонила на телефон чоловіка. Слухавку взяла поліція. Мені сказали, що мого чоловіка вже немає. 

У мене не так багато рідних. Були батько, свекруха, я, чоловік і двоє дітей. Ми нікуди не виїжджали. Нас звільнили в листопаді 2022 року, а чоловік у 2023-му загинув. Ми пережили окупацію, а потім ось таке сталося... 

Звісно, ми хочемо, щоб закінчилися обстріли, бо це нас дуже бентежить, ми всі знервовані. Чекаємо на перемогу.

Мрію, щоб настала перемога. Діти підростають, і ми хочемо, щоб у нас усе було як раніше.