Коли почалася війна, Людмила Анатоліївна побоялася свою дочку відпустити на навчання. Довелося у підвалах ховатися під час обстрілів. Довгий час у селищі не було води, люди користувалися завезеною, а також набирали воду у річці. Багато мешканців селища поїхали у пошуках кращого життя.

І її батьки виїжджали на пів року на Полтавщину. Жінка згадує: «Сильний обстріл тоді був, батьки валялися на підлозі під ліжками і я у підвалі сиділа. А коли лягаєш спати, подушку на голову кладеш. І зараз здригаєшся, звикнути до цього неможливо».