«Ми побували в пеклі»

Валентина Волох, 80 років

У нас була ванна, кухня та спальня на цьому боці будинку. А по той бік наша спальня, де ми з дідом були. Три стіни знесло зразу, цегла валиться. Потім стріляли, перебили нам і газ, і електрику. Такий вибух страшний був, що я думала, уже все, кінець світу. І все згасло.

Дід лізе до мене – мене камінням засипало. Він каже:

«У нас уже вікон немає. Та подивися, в нас уже хати немає, нам видно оту вулицю». Нас через вікно витягли й на швидкій у Світлодарськ відвезли.

Свідомість не втрачала, але в шоковому стані була. Із моєї голови кров біжить, а в діда нога, повністю перебиті обидві кістки. Він ліз до мене відкидати цеглини. А потім: «Ой, Валентино, в мене, відчуваю, кров біжить».

Ми обидва колгоспники. Ми так хотіли свій будинок, ми були дуже раді, дуже щасливі, що нам дали цей будинок. І ми потихеньку все життя стягували в цей будинок усе, що треба для побуту, купували недороге. Тоді ж кредити були. Ми з кредитів взагалі не вилазили.

Можна сказати, що ми в пеклі побували. Коли бахнуло, ми вже взагалі очікували чогось страшного. Я думала, зараз усе завалиться.

У лікарні ми два місяці прожили. Дід же лежачий. Йому дуже незручно там. Якби палата хоч окремо. Ну, я приходила, ночувала в своїй палаті, а поруч його палата.

Сергій Волох, 81 рік

Ось коли вибух стався в грудні, так із тієї пори я ще в дворі не був, усе в лікарні. Зиму пролежали ми. Її раніше виписали, залишили за мною по догляду. А мені стяжка була, збирання кісток – розтрощило осколком міни.

Ми перебралися до квартири онучки. І ось 10 місяців я в гіпсі, не зростаються [кістки], роки вже чималі. 

Я чув у селищі 2-3 вибухи. Потім понесло на мене вікно. Скло, рама на мене летіла. Мабуть, я втратив свідомість, на деякий час забуття якесь. Оглушило мене.

Така хвиля гаряча звідкись була. Ну, а потім я прийшов до тями, кажу: «Валя, ти жива?» Вона каже: «Жива, але я сиджу камінням привалена». А я їй: «Зараз долізу до тебе, допоможу камені розібрати». Я не відчуваю, що нога перебита.

Три стіни зруйновано було. Коли я до дружини почав повзти, відчуваю – щось із ногою не те, вона волочиться, кров. Я кажу: «Валя, в мене нога перебита». Але я доповз. Але її ліжко якось вже навскоси стояло, той бік підбило їй, її скинуло, і вона там за ліжком. І я доповз, а допомогти не можу. У мене сил вже немає. І вона камінням завалена...

У мене є книга віршів, 164 сторінки, майже на кожній вірш. «Жили-були» назвав.

«Жили-були дід і баба.

Убогий хліб добували трудом.

Міна в будинок влучила – і звалився,

ніби картковий, кам’яний дім.

Живі, живі – і то слава Богу!

Хоч і було в пеклі, а для чого?

Старому скалічило ногу,

розтрощило старій плече ».

«Усе, що було нажито для побуту

непосильним і довгим трудом,

Усе покремсано, вщент розбито -

від одягу до миски з ножем.

Як же жити їм, свята цариця?

Хто поверне зруйнований дім?!»

«Ах літо-літо, ліпота!

Як багато світла блакитного!

Берізка чекати мене втомилася -

Не махає гілкою біля порогу.

Де весняний талий тік струмок,

Цвітуть чи в полі чорнобривці.

Як чотки, пальцями променів

Листя перебирає сонце».

Друга частина.

«А за селом ночами гуркіт!

Палять із гармат – не до сну!

Донбас у вогні! Донбас розколотий!

Будь тричі проклята війна!

Чотири довгих роки триває.

І люди від війни біжать,

А я лежу в оковах гіпсу,

До берізки вийти не можу».