Донька відправила Людмилу до Кривого рогу евакуаційним автобусом, але дорогу прострілювали рашисти

Мені 71 рік. Я з села Осокорівки. Знаю, що мій будинок частково знищений, але не знаю, як саме. Дочка проживала у Воронцівці. Я була у Воронцівці, город обробляла, і почали бомбити. Дочка сказала, щоб я зайшла в хату. Я відповіла, що не буду заходити. Я скільки там була - коли стріляли, у бомбосховище не бігала.

Донька працювала у приймальному відділенні лікарні. Пішла в нічну зміну, а я була вдома. Вона мені подзвонила і каже: «Мамо, швидко збирайся і приїжджай до мене». Я прийшла, а туди з Кривого Рогу приїхали евакуаційні автобуси, поліція, швидка допомога та евакуювали всіх літніх людей. І нас забрали. 

Ми виїхали о 13 годині і добралися до Кривого Рогу пізно ввечері. Їхали об’їзними шляхами. Спинялися, бо бомбили, і нас далі не пропускали. Ми поїхали полями і дуже довго добиралися. 

Донька два тижні працювала сама на посту, і їй дали відпустку. Ми її забрали в Кривий Ріг і відправили в Польщу до дочки, а через тиждень у її будинок влетіла бомба і розбила його. Вона ніколи не ховалась у бомбосховище, ночувала вдома і не хотіла виїжджати, бо в неї дві собаки. Казала, що без собак не поїде. У Кривому Розі в нас приватний будинок, і вона приїхала зі своїми собаками. Ми їх прилаштували до людей. Я зламала ногу, поставили мені металоконструкцію, і от сиджу тут. У мене і син, і онуки тут, і рідні трохи є.

Найважче було те, що діти в окупації були. У мене були переживання за дітей, за онуків, за нашу Україну, за наших військових, які гинуть. Внук воює, і я не знаю, де він. Подзвонить, скаже: «Бабусю, все гаразд», і все. Не говорить, де він. Дай Боже, щоб зберегли Україну і не гинули військові. Дякую всім криворіжцям за допомогу. Мені одні подзвонили, щоб я забрала допомогу, а я кажу: «Дякую, я тільки-но отримала». А вони відповідають: «Нічого, прийдіть і ще отримаєте».

Шокує те, що в людей, які напали на нашу Україну, душі немає. Для них немає нічого святого. Це нелюди. Шокує, що земля носить таких людей, які нищать нашу країну і наш народ. 

Дивлюся телевізор і плачу. По допомогу до психологів не зверталася, дома плачу. Наші діти не шкодують свого життя і йдуть на боротьбу. Зараз якраз переломний період. І якщо не в цьому році війна закінчиться, то у 2023-му повинні звільнити наші військові Україну і вигнати рашистів із усіх куточків нашої землі, щоб жоден росіянин не топтав нашу земельку. 

Хочу повернутися у своє село, але, мабуть, не вийде, бо його повністю знищили. Хочу повернутись до своєї землі. Ми дім будували з нуля своїми руками, і ніхто нам не допомагав. Виростила п’ятьох дітей. Тринадцятеро онуків у мене. Розбомбили наше життя повністю, розтоптали нелюди прокляті. Я не знаю, що буде далі.