Російські обстріли за короткий час позбавили маріупольців елементарних умов цивілізації, житла, здоров'я, життя

Я з міста Маріуполя. Народився там, жив і закінчив університет. До війни було гарне життя, повне емоцій, краси. Працював у міській раді. До війни було життя яскраве, справжнє, а після того, як нам Росія все поламала, поруйнувала, воно закінчилось.

Коли ми намагались виїхати з лівого берега на роботу, нам сказали, що краще залишатися вдома, бо є небезпека. Ми сиділи вдома. На площі Перемоги наш будинок і наша квартира. У мікрорайоні Східному було дуже гучно, було чути постріли і розриви снарядів. А коли в сусідній двір прилетіла ракета, ми зрозуміли, що це кінець. 

Найскладніше було вижити. Комунікацій жодних не було. Ми 5 березня переїхали з Лівобережного району до Центрального, бо думали, що буде «зелений коридор», але поліцейські сказали, що не змогли домовитись. 

Нам нічого не залишалось, як сидіти в місті і знайти собі інше житло. Ми знайшли квартиру. Коли вже жодних комунікацій не було, доводилося готувати їжу на дровах біля під’їзду. Але спочатку - шукати їжу і добувати дрова. Ці два тижні ми жили, як у первісну добу. 

Гуртувалися, звісно. Ми досі спілкуємося з тими, з ким там жили. Частина людей виїхала, а хтось залишився. То була дружня атмосфера, незважаючи ні на що. Разом нам було не так страшно. 

У наших сусідів були діти років семи-восьми, але вони тримались. Можливо, вони просто не розуміли, що коїться, а можливо, це батьки їх підготували, щоб вони не лякались. 

Ми виїхали за один день. Рано-вранці 15 березня сіли в машину, тому що попередня ніч була жахлива. До нас прилетів снаряд, і нам вибило останні вікна. Тоді ми плюнули на все, і будь що буде. Ми сіли в машину, взяли з собою собаку і виїхали з міста. Пройшли жахливі 16 чи більше блокпостів «ДНРівців». А коли вечері проїхали Василівку, потім якесь село і доїхали до наших українських блокпостів, то сльози на очах з’явилися. Це було приємно. Друзі прийняли нас, обігріли, нагодували, за що ми їм вдячні.

В Маріуполі батьки мої залишилися. Їхній будинок цілий, їм дуже пощастило. Снаряди не дістали до них. Квартира, мабуть, ціла. 

Кажуть, що є світло і газ, але, поки сам не побачу, я не повірю. Я розумію, що батьки не будуть щось вигадувати, вони все кажуть як є, але тяжко їм доводиться виживати. Як нам тоді, чи навіть гірше. 

Там зараз немає української влади, там нема до кого звернутись. Там люди зараз як чужі. Ті люди, які вимушені були залишитися в місті, зомбовані, і їм потрібна наша допомога. З родичами та знайомими з Росії ми більше не спілкуємось. А ті, хто були поряд весь цей час, стали не просто рідними, а найріднішими. Ніколи не підводили нас і були завжди поруч. 

Війна нас зробила тими, хто ми є. Правду кажуть: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Будемо вважати, що війна нас зробила сильнішими.