Шапоренко Анна, 16 років, учениця 11 класу КЗО «НВК №33», м. Дніпро

Вчитель - Щербак Валентина Олексіївна

Конкурс есе “Війна в долі моєї родини”

Ранок, а може ніч. Вибух. Один. Другий… Тепла вода в обличчя. Далі новини, телефонні розмови, метушня, гроші, туди-сюди, магазини порожні, черги за паливом. Так тиждень. Ще три дні. Сіли й поїхали. Куди? В нікуди. В ногах торба. В ній чорнослив. Перша ніч – Умань. Темно. Лячно. Таргани. Черствий круасан на сніданок. І далі в дорогу. Паливо…нема. Знайшли. Їдемо. Друга ніч – важка ніч. Хмельницький. Сніг. Холод. Борщ. Український. Справжній. Сьома ранку – кінець комендантської години – ми в дорозі. Львів. Нарешті. Онлайн урок. Історія – конспект. Математика – рівняння. Телефонні розмови. Знов їдемо. Куди? В нікуди. Кордон. Польща. Табір. Біженці. Ми. Далі Німеччина. Автобан. Машини. Швидкість. І мама…9 місяців за кермом. І ми – троє.

Такими відірваними відрізками постають у мене спогади про перші тижні війни. Кінцевим пунктом нашої тривожної поїздки стала ще не відкрита приватна школа у Німеччині. На наступні 7 місяців це місце стало для нас другою домівкою. Я пішла у місцеву школу, де познайомилася з людьми…дивовижними людьми. Хто з Одеси, хто з Харкова, хто з Києва, хто з Маріуполя, хто з Дніпра – неважливо. Головне, що всі ми українці, рідні, свої. Разом ми створили одну сім’ю і тільки так вистояли. Вчителі часто питали нас: «Хто планує залишитися у Німеччині?». Я завжди впевнено казала, що незабаром обов’язково повернусь додому. Хоча десь там глибоко усвідомлювала, що до кінця цього жаху треба пройти ще кілометри випробувань.

Певний час нами володіла розгубленість.

Як пам’ятаю, перші дні ми спали на підлозі. Навіть думки не було про те, що нам незручно, чи холодно. Ми не очікували, що нам запропонують ліжка,

а замість запилених спальників чисту постільну білизну. Такі прості буденні речі несподівано для нас викликали радість.

Але життя потроху відновлювалося. Ми звикли до тата на екрані мобілки. До того, що куди не піди потрібний термін (попередній запис про зустріч) і мільйон папірців з собою. Здавалося, що весь життєвий досвід зайвий і ми всі: дорослі, підлітки, малі починаємо гру з початку. Зі сльозами, сумом, тугою за Україною. Життя так сильно змінилося, що повертаючись на Батьківщину, думаєш, що то якась інша реальність, не віриться, що ти пройшов це. Життя перевернулося догори дригом і це більше не колесо, у якому ти білка. Це океан, де ти крапля.

Вчора у тебе було все, а сьогодні німець протягує тобі 50 євро, бо у тебе на автомобільному номері майоріє прапор України.

Два тижні тому це добряче зачепило б твою гідність, але сьогодні ти пускаєш від цього сльозу. Невідоме майбутнє тоді лише дратувало і не давало спокою. Але сьогодні ти повністю віддався долі, ти самурай, у якого є тільки шлях і надія, що він веде до України.