До війни ми жили спокійно та мирно, працювали, тримали господарство, їздили поїздом до Луганська на роботу. У нас із чоловіком двоє синів, є онуки. Діти теж працювали у Луганську.

Зараз автобуси туди не ходять і ми відрізані від світу. Раніше якісь надлишки возили до Луганська на ринок, а тепер згодовуємо тваринам.

Ми з чоловіком залишилися вдвох, бо діти поїхали, тут роботи немає. Нині продавати продукцію ніде. Ми не живемо, а виживаємо.

Ми з чоловіком нікуди не виїжджали. Пам'ятаю, як я їхала дизелем на роботу… І тільки проїхали річку Донець, як спробували підірвати поїзд. Останній вагон підстрибнув – і тоді ми зрозуміли, що це все. Почалася стрілянина з важких знарядь. Стало зрозумілим, що це не загроза, а справжня війна.

Після приїзду на роботу я зателефонувала братові до Луганська, і він не відповів. Передзвонив лише ввечері, коли з онуком йшли з лялькового театру. Саме в цей час стався вибух в адміністрації, і п'ятирічний онук упав на землю. Дитина кричала і їла землю...

Мені хотілося б все забути. Я дуже хочу, щоб повернулися діти, і я могла бачити онуків. Хочу поїхати до Луганська, піти в магазин і купити собі щось, пройтися, посидіти в парку на лавці, відпочити з онуками. Все інше хотілося б викреслити зі своєї пам'яті та життя.

Я кілька разів отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова, коли надавали продуктові набори. Я сама переселенка. До війни у мене в Луганську було житло, але під час обстрілу воно практично зруйноване.

Дуже хочу, щоб швидше все закінчилося, і діти повернулися додому. Мені наступного року виповниться 70 років, і я хотіла б пожити ще, щоб побачити, як онука закінчить школу і здобуде вищу освіту, вийде заміж.