Антонова Катерина, 15 років, Балаклійський ліцей, м.Балаклія

Есе «Один день»

Страшне слово «війна». Війна - це збройне протистояння. Це коли матері зі сльозами на очах змушені відпустити своїх синів на фронт, це коли жінки з дітьми чекають на повернення живого чоловіка додому, коли люди вимушені покинути свої рідні домівки та їхати «куди очі бачать». Це той час, коли люди стикаються з новою реальністю.

На превеликий жаль, у двадцять першому столітті по всьому світу відбуваються війни, і в нашій країні теж.

Про війну на Сході я дізналась із засобів масової інформації, коли мені було вісім років. Будучи ще маленькою, не усвідомлювала масштаби цих подій, і мені це все здавалось якоюсь маячнею. Але коли до мого міста почали приїжджати біженці і розповідати, що вони бачили своїми очима, я зрозуміла, що недалеко від мого міста Балаклії коїться щось страшне.

Одного дня я відчула цей страх на собі. Це було 23 березня 2017 року вночі. Я прокинулась від сильного гулу на вулиці з думками «То вітер із грозою». Але виявилося не все, як уявляла. Я побачила батька й матір, які вже не спали, почула, як кричить брат: «Швидко збираємось, вибухає Арсенальна база!».

Не думаючи, почала вдягатися, коли від вибухової хвилі вирвало балкон і на мене посипалася віконна рама та скло. Я почала плакати та ще більше панікувати, але треба було бігти в підвал. Коли ми з родиною вибігали з під’їзду, на нас сипалося скло, тряслася земля.

Вийшовши на вулицю, я побачила червоне зарево на небі , і в той момент мені хотілось, щоб то був сон. Але, на жаль , це була реальність. Здавалося, ось-ось на тебе впаде стіна і ти більше нічого не будеш відчувати. Але ми з родиною, переборюючи паніку, стояли та молились Богові за те, щоб залишитися живими.

Було моторошно стояти в темряві і слухати плач дітей, переживання дорослих від того,що їхні старі батьки залишились у своїх квартирах, бо через свій вік не можуть спуститися в бомбосховище.

Десь близько трьох годин ми просиділи в бомбосховищі, не розуміючи , як діяти далі. Ці години паніки та розгубленості здавалися вічністю.

Декілька днів нас не було вдома. Коли дізналися, що в місті все ж таки припинилися вибухи, вирішили повернутися назад. Це було дуже важко морально, тому що та картина вибухів, зарева та паніки стояла перед очима.

Повернувшись в місто, побачили розгромлені домівки, всюди лежали снаряди різних розмірів. А люди були схвильовані, проте рідісні. Було дуже страшно заходити додому, тому що наша сусідка, яка залишилася в квартирі під час цього жахіття, казала, що дім хитався.

Але все обішлось, і ми зараз живемо в улюбленому місті під рідним дахом.

Отож переживши «один день» страху та тривоги, я співчуваю тим людям, які живуть на окупованих територіях. Мені жаль тих, хто чує постріли, вибухи, стикаються зі смертю, кожного дня спускається до бомбосховищ або в підвали.

У сучасному світі мир - це найбільша цінність. Під час бойовіх дій нестабільність, страх, насилля не дають можливості розвиватися країні. Щоб досягнути миру, треба українцям щодня працювати задля вдосконалення, розвитку майбутнього, щоб забезбечити процвітання нашої держави.

Завжди треба залишатися людиною, бо найбільша сила - любов. Якщо у світі буде любов, то буде мир і злагода.

Повинен буди мир в Україні! Ми хочемо жити спокійно і відчувати впевненість у завтрішньому дні, бо війна - це трагедія!