Скрипник Катерина, 9 клас, Костянтинівський ЗЗСО І-ІІІ ступенів №4 Костянтинівської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маркович Олена Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вранці двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року я прокинулась від вибухів. Тоді я ще не розуміла, що відбувається та пішла питати батьків, чи піду сьогодні до школи. Вони відповіли  мені, що не до школи зараз, бо сталось  найжахливіше - почалась війна. З того дня моє життя змінилось: навчання у школі перевели на дистанційне, майже кожного дня я чула вибухи, було дуже лячно за життя рідних та близьких.

Після потужних прильотів по місту мама вирішила, що нам треба евакуюватись.

П’ятого квітня дві тисячі двадцять другого року о шостій ранку ми виїхали до Крамоторська. Там на залізничному вокзалі волонтери формували евакуаційні потяги по групах за віком людей. Бажаючих виїхати було дуже багато. Діти, дорослі, речі, валізи, торби, домашні тваринки у клітках, на руках – перон заповнений вщерть, ніде сісти, стати… Хтось рятував свого котика чи собаку, гризунів чи папуг, хтось - дорогоцінні речі, хтось – дітей і своє життя. Залишити все і поїхати – дуже важко. Ми простояли на вулиці понад дванадцять годин у черзі на потяг. За цей час ми познайомились з миленькою бабусею, ходили грітися до волонтерського намету та майже нічого не їли. Нарешті, близько сьомої вечора потяг прибув на першу колію.

У той момент здавалось, що це - остання надія. Люди побігли до потяга, як скажені. Кожен боявся залишитись там, на пероні, та не встигнути виїхати. Волонтери почали на ходу формувати цей потяг та намагались забрати всіх.

У  купе нас їхало дев’ятеро людей, четверо - діти. Уночі нам заборонили користуватись телефонами або ліхтариками. Під час повітряних тривог потяг зупинявся, долинали вибухи. Станції Лозова та Барвінкове були підірвані щойно наш потяг проїхав. Через сімнадцять годин ми з мамою були в Києві. Нас зустріла моя старша сестра. Обійми, сльози радості від зустрічі й від усвідомлення того, що ми живі й неушкоджені.

Пів року я жила з сестрою в Києві, а мама повернулась додому працювати. Ми сумували один за одним, але розуміли: поки такі обставини, треба триматися та не занепадати духом.

Першого грудня я поїхала додому до батьків. У моєму місті було відносно спокійно, я виходила погуляти зі своїм двоюрідним братом та подругою. Ми продовжували навчатися в школі онлайн, але бачились,багато розмовляли та підтримувати один одного – так і минав час. Зустрічаючи Новий рік, вся моя родина загадала одне бажання, щоб швидше закінчилась війна та  ми святкували перемогу. Якось увечері двадцять сьомого лютого 2023 року стався обстріл мого району міста з РСЗВ “Смерч”.

Ми були дуже налякані. Повилітали вікна, було влучання у сусідній будинок, а за ним і пожежа. Швидко зібравши речі, ми залишили Костянтинівку та знову приїхали в Київ...

…Півтора року я не була вдома. Я дуже хочу побачити всіх своїх друзів, однокласників, вчителів, рідних та близьких людей! Сумую за кожним, бо вони – частинка мене. Дуже прикро, що місто руйнується з кожним днем все більше й більше. Я мрію, щоб швидше настала перемога, і всі, хто виїхали з рідних осель, змогли повернутись додому. Щиро вірю, що так і станеться!