Ізюмська Єлизавета, 11 клас, Лозівський центр професійної освіти Харківської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семенюк Інна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року - це день, коли моє безтурботне життя різко обірветься… У цей день я попрощалася зі своїм дитинством, і моє життя вже не буде колишнім, бо наслідки того зловісного дня викарбувалися десь глибоко у моєму серці та залишаться там назавжди. На годиннику тоді була п’ята ранку, скрізь сон я чула якісь дивні звуки, то були вибухи, раніше я такого ніколи не чула, але ті слова, які пролунали через пару хвилин від мами, злякали мене набагато більше: «Це війна, що тепер буде?!».

Здавалося, що це просто поганий сон і скоро все це скінчиться.. Але ні, це все було наяву…

На той момент я вже мала певні уявлення про війну з історії, але про те, що прийдеться це відчувати, в мене не було жодного припущення. Війна ніколи не обійдеться без горя і страждань тисячі людей, знищення міст, а кількість її жертв та покалічених життів не можна буде порахувати. Почалася паніка, мама в розпачі телефонувала рідним, тато постійно напружено слухав новини. У той момент мій страх неможливо було описати словами, у голові купа запитань: «Чому?», «За що?», «Що далі?». Я подумала, що все має обов’язково скоро скінчитися, такого не має бути.

Минали дні розпачу, потім тижні, на країну-агресора накладали пакет за пакетом санкції, здавалось ось-ось і вороги злякаються, відійдуть, але цього, на жаль, не сталось.

Розуміння, що в нашій мирній країні – війна, було на межі якогось безумства. У мене була постійна тривога, страх, що завтра не настане. Буденні справи й навчання мені здавалися тягарем, не було внутрішніх сил виконати хоч якусь справу, руки опускалися. Але найжахливіше, що кожного дня наша сім’я жила в заціпенінні, переглядаючи трагічні новини. Моя душа розривалася за кожного полеглого Героя. Війна не шкодує нікого, і навіть дітей, у яких все життя було попереду.

Так минали місяці, переповнені страху, невідомості. За цей час я плакала так багато разів, що і сама вже і не зрахую.

Раніше, я так любила небо, готова була дивитися на нього вдень, коли світило сонечко і вночі, коли спалахували зірки. Але зараз, я боюся туди дивитися, щоб ненароком не побачити ракету, мета якої – знищити все живе навколо, посіяти горе. Така ж ракета «нелюдей» влучила в наш Будинок культури, у моєму рідному місті, де незадовго до початку війни я була на святковому заході, тішилася його новим ремонтом, там було так гарно. І знову розпач, зневіра.

Здавалося, я на краю прірви, ці сирени, вибухи, мій внутрішній стан, все так тиснуло на мене, і не було цьому краю…

І в один момент, озирнувшись, я подумала, що маю покінчити з цим. Тому що, навкруги такі ж як я, знедолені й зневірені українці, які також шукають для себе певний вихід, інакше нам не витримати. Для себе, я зрозуміла, що війна мене застала у колі сім’ї, я маю їжу, маю ціле, поки що неушкоджене житло, маю змогу навчатися й головне – можу допомагати іншим. Переосмисливши все, я «беру себе в руки» та починаю активніше наближувати нашу Перемогу. Разом із сім’єю я «донатю» ЗСУ, роблю плакати, плету сітки, молюся.

Як показав час, ми – українці, завжди знаходимо вихід з різних ситуацій, попри труднощі, незважаючи на відсутність світла, перебої зв’язку, небезпеку.

Війна навчила мене мужності й витривалості, навчила дякувати Богові за кожен прожитий день, цінувати мирне життя. Наразі найголовніше – в жодному разі не можна впадати у відчай. Лише наша сила духу, підтримка, допоможе нам вистояти попри все. Кожен з нас повинен прагнути до того, щоб Україна стала мирною країною, де кожна людина матиме можливість жити, навчатися, працювати, народжувати та виховувати дітей в безпеці.

Наприкінці 2024 року я можу зробити такий висновок: ніколи не став своє життя на «стоп»! Цінуй те, що маєш, ніколи не втрачай надії, май змогу стати на допомогу! Це важливо!