Омельчук Ангеліна, 3 курс, ВСП "Дубенський педагогічний фаховий коледж РДГУ"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Соколюк Олена В’ячеславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кожні 50 років, якщо не частіше, росія зазіхала на нашу територію, свободу та життя. Кожне покоління українців зазнало якщо не фізичних репресій, то психологічного тиску і пропаганди. В кожного з нас за цей час східний сусід забрав щось, або ще гірше – когось дорогого, того, кому належала частинка душі, що тепер пустує.

Але попри все, попри вікову історію, попри події 2014 року і наступні їм, 24 лютого звалилося раптово.

Моє покоління чуло про війну з розповідей дідусів і бабусь, це було далеко і байдуже нам. Люди відкривали таємні закутки всесвіту, винаходили нові ліки, конструювали надсучасні машини, то чи думалось дитині, що вони також відкриють вогонь по її народу? Ми мчали до телевізора дивитися мультфільми, не спали всю ніч, щоб побачити як Святий Миколай кладе подарунки під подушку, плели резиночки і нагрівали термометр, щоб не йти в школу. І ось наша зупинка тут: поспіхом прогортуєш стрічку новин, сидячи без сну в укритті і бажаючи побачити світанок, прекрасно знаючи, що комусь сьогодні так не пощастить. І на дозвіллі у тебе плетіння маскувальних сіток, резиночки еволюціонували. росія забрала у мене сьогодні та торкнулася гнилою рукою теплих спогадів дитинства, але поки вона не має доступу до  майбутнього, бо на його варті стоять захисники і захисниці, борг перед якими ми, напевне, не сплатимо вдосталь ніколи.

То який мій шлях? Шок. Страх. Порятунок у мемах і переможному піднесенні. Відкриття злочинів Бучі. Знову шок та страх. Знову хвиля піднесення.

Клята байдужість, допоки під дих знову не вдарить черговий геноцид(ця структура і відчувається неправильною, і є неправильною, але хіба наш час сам по собі не такий?). Ізюм. Бородянка. Пес Патрон. Захоплення стійкістю українців, силою народу, що без зброї зупиняє танки. Сльози радості, коли у Херсон повернувся синьо-жовтий стяг. Темні та холодні зимові ночі без електрики, але зі світлом надії в серці. Нові приводи для захоплення та розчарувань. Нова Каховка. Почуття провини за те, що ти в безпеці; за те, що ти маєш дім, коли у інших від нього залишилися тільки уламки; за те, що ти маєш живих рідних, коли у інших їх сьогодні поклали у домовину. Біль. Ненависть. Цими двома словами можна описати усі ці тисячу днів.

Ти не можеш абстрагуватися від всепоглинаючого колективного горя, як і не можеш відчувати щось інше, крім ненависті та відрази, до істот без критичного мислення, що несуть триколор на нашу землю, що натискають на курок і не піддають накази сумнівам.

Проте ми б не вижили, якби навкруги була одна лиш непроглядна пітьма.  Ти не можеш опускати руки, коли бачиш як бабуся віддає останнє, щоб в окопах було тепло; коли після повної робочої зміни, люди знаходять сили волонтерити; коли живим ланцюгом розбирають завали з надією, що чиєсь життя ще може бути врятоване. Чи вдалося б нам вистояти, якби ці мільйони абсолютно різних всесвітів не були з’єднані ниткою спільної історії, прагнень, цінностей? Точно ні.

Коли люди стоять пліч-о-пліч і борються одне за одного, коли мовить воля мільйонів, от тоді ти точно розумієш, що жодна зброя проти цього не встоїть, що перемога може бути тільки на нашому боці.

Дивлячись на минулу себе, я більше її не впізнаю. За ці два роки відбувся найбільш значущий ріст моєї особистості: дитяча наївність зникла, з’явилась рішучість та стійкість, а віра в те, що у цієї нації є майбутнє, і неабияке, тільки вкорінилася. Та, врешті, ця війна змінила кожного з нас. Назавжди. Тож, не маючи змоги змінити минуле, ми можемо тільки боротися за майбутнє, в якому наші нащадки ходитимуть під мирним синьо-жовтим стягом, пам’ятаючи кожного, хто поліг за нашу свободу, але, на щастя, ніколи не проживаючи  цю трагедію на власному досвіді.